Провідування хворого Колі

Провідування хворого Колі

(розділ з біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1933 рік, лютий. Томаківка.

У лікарню хлопчик летів, немов на крилах, не розбираючи заметів і не звертаючи уваги на мокрий сніг, що бив у обличчя і потрапляв за комір. Тривога за брата і порушене табу разом спонукали до прояву якісь приховані, але потужні механізми організму. Стресова ситуація вимагала вирішення, і хлопцеві підсвідомо хотілося, щоб це сталося швидше.

«Колі потрібні сили, щоб перемогти хворобу!» – одночасно виправдовував і підбадьорював він себе.

Стурбований такими думками, Петя зайшов у будівлю лікарні, звично перетнув коридор. І тільки тоді зрозумів, що не знає номера палати. На секунду він забарився, і зразу ж почув позаду себе строгий голос:

– Молодий чоловіче, куди це Ви прямуєте? Вхід до інфекційного відділення суворо заборонений!

Від несподіванки хлопець розгубився. Обернувшись, він побачив санітарку тьотю Віру, яка, мабуть, сьогодні чергувала в лікарні.

– А, Петю, це ти! – усміхнулася жінка, впізнавши онука колишньої лікарняної кухарки. – Здрастуй! Ти до кого прийшов?

– До брата, Колі. Я приніс йому поїсти, – затараторив хлопчисько, намагаючись витягнути згорток із кишені. Той ніяк не хотів пролазити у вузький отвір, чим ще більше привів хлопця в сум’яття.

– Не поспішай, – повільно промовила санітарка. Твердим рухом вона припинила марні спроби хлопця, відвела його руку убік і сама витягла вміст.

Пакет був солідний. Вигляд жирних плям, що проступили крізь газету, і якийсь незрозумілий, одночасно затхлий і хлібний запах пробудили у Віри звірячий апетит. Кілька сильних спазмів, що послідували один за одним, різонули живіт. Жінка поспішно віддала згорток Петру і відійшла убік.

– І де ти взяв стільки їжі? – задала вона питання, яке терзало її мозок.

– Це моя та Коліна порції за два дні наперед, – твердо промовив підліток. – Зараз братові вони потрібніші.

– Не впевнена, – ледве чутно, собі під ніс пробурмотіла санітарка, а потім зволоженими очима подивилася на хлопця.

– Пропустіть мене, будь ласка, до Колі, – почав благати її Петя, – він захворів тому, що мало їв. Зараз йому потрібно багато їжі. Будь ласка, тьотю Віро! Я завжди йому в усьому допомагав; коли він мене побачить і поїсть – то відразу одужає, – продовжував скиглити наївний хлопчина.

– Гаразд, ходімо! – ніби стріляючи з гвинтівки, різко промовила медикиня. – Тільки дивись, у палату не входити: постоїш на порозі, поговориш трохи – і все!

Статна жінка і верткий хлопчина йшли лунким темно-коричневим коридором. Їхні кроки віддавалися в якихось несподіваних місцях. Віра пройшла до палати, де лежав Коля, поклала згорток на тумбочку біля його ліжка.

– Ось, Колю, твій брат прийшов тебе провідати, – тихо сказала санітарка, – але заходити до палати йому заборонено. Тому він постоїть у дверях.

Вона суворо глянула на Петю, і цим поглядом насилу втримала хлопця від його бажання кинутися в обійми до рідної для нього людини.

Коля напівлежав блідий, важко дихаючи. Його очі блищали в бездонних очницях якимось глибоким прозорим світлом. І без того довгий ніс ще більше загострився. Вилиці, які різко проступали на обличчі, утворювали з підборіддям чіткий рівносторонній трикутник, підкреслений синюшними губами.

– Колю, я приніс тобі поїсти, – з порога випалив Петя. – Там хліб і сало! – Він показав рукою на тумбочку, ступив уперед, але зупинився, згадавши домовленість із санітаркою.

Через кілька секунд до Миколи почав доходити сенс сказаного, він повільно повернув голову до тумбочки. Вигляд і запах згортка пробудив у голодній хворій істоті звірячий інстинкт споживання їжі. Зібравши всі свої сили, він простяг руку, вчепився у згорток і взявся гарячково розмотувати його. Потім відкусив хліба і почав жувати. Ще не прожувавши, Коля вп’явся зубами в сало і довго смикав його, перш ніж зміг відокремити шматочок. Не в змозі більше тримати тіло в напрузі, він з повним ротом відкинувся на подушки, заплющив очі і блаженно усміхнувся, не забуваючи тим часом інтенсивно працювати щелепами.

– Як ти себе почуваєш? – запитав Петя.

– Не дуже: болить у грудях і кашель. А як справи в школі?

– Нормально. Декілька чоловік хворіють, а в усьому іншому все як завжди. – Петро не став говорити братові про те, що пару днів тому одна з хворих однокласниць померла.

– А яка зараз погода? Я бачу, знову пішов сніг? – Коля взявся за наступну порцію хліба із салом.

– Так, сніг іде, але він мокрий. Я думаю, довго не протримається: скоро побіжать струмки. – Петя трохи завагався, чи варто грузити брата своїми проблемами, але потім вирішив, що це його відволіче від думок про хворобу. – Я змайстрував великий кораблик. Тож готуйся до походу на струмок, як минулого року.

– Може, краще на річку? – включився в розмову на звичні теми Коля: – Струмок вузькуватий, і суденце, як тієї весни, може потонути у вирі.

– Цього разу не потоне! – самовпевнено заявив Петро. – Я робив корабель за кресленнями з журналу "Зроби все сам"!