Провал під лід

Провал під лід

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1941 рік, грудень. Лісиста місцевість біля Тавди.

Колона йшла у невідомість, ішла крізь хуртовину в майже 30-градусний мороз. Ще напередодні стовпчик термометра не опускався нижче мінус п’яти, а два дні тому була навіть відлига. Але уральська погода непередбачувана. І тепер ледь одягнений в осінні лахміття натовп знесилених, голодних людей пробирається крізь кучугури та зимову холоднечу до своєї мети – табору "і"/6, який було визначено для цих ув’язнених як нове місце відбуття покарання.

Петро рухався у голові колони. Саме тут знаходилися найміцніші зеки, здатні, за задумом НКВС-ників, торувати шлях іншим. Періодично склад тих, хто йшов на вістрі ланцюжка, змінювався: це давало можливість відпочивати втомленому авангарду і, таким чином, непогано тримати темп.

Судячи з усього, похід наближався до свого екватора, коли на шляху показалася ріка. Здалеку вона виглядала як широка біла стрічка, втрачена у лісі прекрасною дівчиною, та так і залишена тут назавжди.

– Третій та четвертий – у голову колони, перший і другий – ставайте дев’ятим і десятим! – скомандував молодший лейтенант держбезпеки, який керував етапом.

Петя якраз і був третім, а отже, виявився попереду всіх і почав пробивати дорогу тим, хто йшов позаду. За кілька хвилин колона досягла берега і ненадовго зупинилася, приміряючись до перешкоди.

– Приготуватись до форсування річки! – попередив молодший лейтенант. – Іти суворо один за одним; крок управо, крок вліво – вважаються втечею – охорона стріляє без попередження! Кроком руш!

Пішли вперед. Пробираючись крізь замети, першим розштовхуючи сніг, Петро відчував під ногами гладкий і слизький свіжий лід. Кілька разів, послизнувшись, він падав, але такі дрібні неприємності його не бентежили.

Однак приблизно посередині річки дорогу перегородив досить солідний замет, подолати який з наскоку не вдалося.

– Ну, чого стали й дивитеся?! Швидко допоможіть переднім! – прикрикнув на зеків військовий, котрий знаходився поблизу голови колони.

Інші охоронці тут же продублювали його команду. У відповідь ув’язнені підтягнулися до снігової перешкоди і дружно взялися за її розчищення, інтенсивно працюючи ногами й руками.

Щоправда, у запалі вони не врахували, що за одну ніч крижана кірка ще не встигла набрати солідної товщини. А тому через скупчення людей в одному місці лід раптово провалився і весь авангард опинився у воді. Ув’язнені, які слідували за передовим загоном, відразу рвонулися назад і зіткнулися з тими, які йшли позаду. Падаючи, вони теж проломили під собою лід і теж потрапили у владу підступної річки. Більш удачливі зеки, котрі знаходилися далі від ополонки, кинулися врозтіч. Перелякана охорона відкрила пальбу в повітря, несамовито кричачи й вимагаючи припинити паніку.

Тим часом крижана каша страшним холодом обпалила тіло Петра з усіх боків. Крики, ґвалт, плескіт води, шматки льоду – все це змішалося з божевільною метушнею людей, які борсалися в ополонці посеред цього бедламу.

Серед тих, хто опинився у воді, кілька чоловіків зовсім не вміли плавати. Один із них дуже швидко був захоплений течією і пішов під лід, інші в паніці почали хапатися за людей, котрі знаходилися поруч. Петро потрапив у залізні обійми збожеволілого туркмена, який ніколи в колишньому житті не бачив пристойного водоймища. Разом вони почали йти на дно.

У цій ситуації Петю врятував його досвід у подоланні критичних ситуацій. Справа в тому, що з раннього дитинства він цілими днями пропадав на річці. Разом з іншими пацанами вони влаштовували всілякі ігри та розваги на воді. Лише один хлопець із сусіднього села на прізвисько Щука, сам схожий на щуку, міг обігнати його у змаганнях на швидкість. А в інституті Петро міцно тримав перше місце з плавання.

Доводилося йому раніше і провалюватися під лід, і вибиратися з підступних засмоктуючих дніпровських порогів. Тому фатальний випадок не застав Петра зненацька: молодий чоловік миттєво оцінив ситуацію й почав діяти. Різким рухом обох рук він спробував звільнитися з обіймів туркмена; при цьому одна рука обіймаючого відірвалася від Петрової тілогрійки. Майже одночасно Петя згрупувався, ліг на воду і щосили відштовхнувся ногами від людини, яка все ще тримала його іншою рукою. Їхні тіла почали розходитися в різні сторони. Відразу після цього Петро на повну силу взявся гребти до кромки льоду, а останні рухи зробив у стилі "батерфляй" з таким розрахунком, щоб корпусом вистрибнути на лід. Все вийшло саме так, як він і розраховував; останнім помахом рук відштовхнувшись від кромки льоду, хлопець, як тюлень, розпластався на крижаному дзеркалі. Ще кілька метрів він проповз на животі, боячись проломити крихку кірку. Потім встав, озирнувся і тільки тепер зрозумів трагічність свого становища: шансів дійти живим до місця призначення в наскрізь промоклому одязі практично не було. Та й кілометрів шість назад до бази в Тавді по морозу давали лише примарний шанс.

Поки Петро самотужки вибирався з ополонки, паніка та пристрасті серед людей, що перебували на льоду, помалу вляглися. Молодший лейтенант дав команду ув’язненим розосередитися по площі, а трьом військовим – швидко принести з лісу невелике повалене дерево, попередньо обламавши зайві гілки. І ось вони вже тягнуть молоду березу до місця трагедії.

Тим часом ще двоє ув’язнених, один з яких не вмів плавати і тримався за іншого, потонули. Декілька людей безуспішно намагалися вибратись на поверхню, хапаючись за кромку криги, але раз у раз зривалися і знову занурювались у воду.