Голодне загострення хвороби Колі

Голодне загострення хвороби Колі

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1933 рік, лютий. Томаківка.

Закінчувалася зима 1932-33 року. Петрик повернувся зі школи голодним і одразу ж кинувся до пічки. Він понишпорив по каструлях, але, так і не знайшовши нічого їстівного, досадливо повернувся до вхідних дверей, перевзувся в домашні капці та почав роздягатися.

– Бабусю, поїсти нічого немає?! – крикнув він про всяк випадок, вішаючи тілогрійку на гачок, хоча й без особливої надії на позитивну відповідь.

Петя знав, що обмежені продовольчі запаси змусили сім’ю перейти на дворазове харчування. Але чим чорт не жартує, коли Бог спить?

Хлопчик прислухався, ждучи почути голос бабусі, але відповіді не було зовсім.

«Мабуть, пішла до П’яткінші», – вирішив підліток і притулився спиною до груби, бажаючи прогріти змерзле тіло.

Груба була ледве теплою, тож дожидати хоч якоїсь подоби тепла для тіла довелося довго. Очікування без діла швидко набридло, а тому Петя вирішив вчинити раціональніше і поєднати одразу два задоволення. Він шмигнув у спальню, схопив там табуретку з книгою, що на ній лежала, і відразу ж повернувся до пічки, не встигнувши розгубити дорогоцінного тепла.

Приставивши сидіння впритул до шорсткої поверхні, яка випромінювала приємні, ледь відчутні зігріваючі хвилі, хлопчик кінчиками пальців акуратно притримав закладку і дбайливо відкрив жадану книгу. У той момент, коли очі торкнулися тексту, оточення відсунулося на задній план.

Не тільки свідомість, але, здавалося, й усе єство молодої людини поринуло в перипетії роману Рафаелло Джованьйолі. З надзвичайною барвистістю перед поглядом Петра проносилися криваві битви гладіаторів із римлянами. Сильний і талановитий, розумний і хитрий, чесний і вірний Спартак дивував своїми нестандартними, але рішучими й ефективними діями. Хлопчик уявляв себе в найближчому оточенні Спартака, ніби він воює пліч-о-пліч із відданими друзями полководця Кріксом та Арторіксом. Він страждав, не в змозі попередити свого кумира про підлість і підступність Евтібіди, радів його перемогам і тяжко переживав поразки.

– Якби я був поряд, цього провалу не сталося б! – із безкомпромісною самовпевненістю підлітка пробурмотів Петя.

Потім він закрив книгу, і вже без Джованьйолі, самостійно став додумувати сюжет, заводячи його у фантасмагоричні лабіринти своєї уяви, настільки ж яскраві та самобутні, наскільки й по-дитячому наївні.

Слід зазначити, що головною відмінністю художніх фантазій школяра завжди був щасливий кінець, який досягався насамперед завдяки його, Петра, своєчасним і результативним діям.

Дійшовши до хепі-енду в своїй інтерпретації сюжету, хлопчик на деякий час приходив у розгубленість, оскільки радість за улюблених героїв входила у протиріччя з бажанням насолодитися емоціями в процесі подальшого читання роману. Після нетривалих вагань увага підлітка знову переключалася на книгу, яка заново повертала його до вихідного пункту фантазій. Тепер можна було порівнювати думки великого письменника зі власними. Але відокремити перші від других вдавалося не завжди. Та Петя до цього особливо й не прагнув...

Звук вхідних дверей, що відкриваються, відволік хлопчика від читання. Почувся шум у коридорі. Зрештою на порозі з’явилася мати. Вигляд у неї був якийсь розбитий; на блідому обличчі вирізнялися великі заплакані очі.

– Що трапилося, матусю? – Петя підбіг до Марії, різко схопив її за руку. Передчуття чогось страшного і непоправного огидною сверблячою грудкою поповзло по хребту, надокучливо переміщаючись зверху вниз.

– Колі стало гірше. Лікарі сказали, що туберкульоз перейшов у гостру стадію, – Марія розридалася, потім зірвала з голови хустку і почала втирати нею сльози, марно намагаючись заспокоїтися. – Кажуть, організм ослаб у зв’язку з недоїданням, – уривчасто промовила вона в момент часткового затишшя, а потім знову зірвалася на ще більші ридання.

Кров прилила до обличчя Петра, він відчув, як раптом стало жарко, а потім краплини поту проступили на лобі.

– Як Коля почувається? – по-дорослому розважливо спитав Петрик.

– Погано. Кашляє з кров’ю і температура висока, – мати постаралася взяти себе в руки, але це їй не вдалося.

У голові Марії постійно крутилася остання фраза головного лікаря: «Якщо не станеться дива – ми навряд чи зможемо його врятувати». Це було нечесно по відношенню до неї – забирати найрідніших людей саме тоді, коли вона до них так сильно прив’язалася, коли роки спільного життя переростали в любов, а наполегливі зусилля давали надію на благополуччя та стабільність.

«Чому Бог забрав у мене мою улюблену молодшу сестричку Марфу, в яку я вклала всю свою душу? Чому він хоче зараз забрати і Колю?! За що?! – думки Марії металися, не знаходячи виходу, переходячи в емоції образи та жалості. – Адже все йшло так добре: хвороба Колі майже відступила; за останні роки її, вважай, не було помітно... І раптом такий удар!»

Жінка не в силах була впоратися з бурхливим вихором пристрастей. Глибоко віруюча, вона не дозволяла собі навіть думати про можливу несправедливість діянь Господа. У той же час і знайти прийнятне виправдання тому, що відбувається, теж не могла. У глибині душі Марія знала, що її питання так і не знайдуть відповіді. Спустошена, вона сіла на стілець і тихо заплакала.