Підготовка до пішого переходу в табір

Підготовка до пішого переходу в табір

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1941 рік, грудень. Тавдинський приймальник-розподільник.

Начальник обліково-розподільчого відділу Тавдинського приймальника-розподільника постукав у двері, потім несміливо прочинив їх і заглянув усередину.

– Дозвольте? – запитав він у начальника цієї установи, який сидів за столом.

– Заходьте. Що у вас?

– Бажаю здоров’я! Я з приводу Вашого доручення про комплектацію групи ув’язнених для відправки в табірне відділення "і"/6. На жаль, у розподільчому пункті залишилися в основному ув’язнені, котрі не пройшли карантину, а їх відправлення в табір суперечить інструкції.

Обличчя начальника Тавдинського приймальника-розподільника стало набувати багряного відтінку. Він непримиренно глянув на підлеглого, а потім уривчасто промовив:

– Та кидайте Ви посилатися на циркуляри! Зараз у нас таке становище, що з десяти циркулярів реально можемо виконати один-два! Тому треба виконувати найважливіший із них – забезпечувати виконання плану поставок продукції на фронт!

Досвідчений НКВС-івець зміряв поглядом відвідувача і, відзначивши його переляканий вигляд, вже трохи спокійніше додав:

– Під мою відповідальність відберіть зі складу карантину 100 найміцніших ув’язнених та терміново спрямовуйте їх у табірне відділення "і"/6. Ви ж знаєте, що там справжня катастрофа з робочою силою! План летить до біса! А від постачання цього табору залежить ефективна робота всього Севураллагу!

На практиці виявилося, що відібрати з новобранців сотню відносно міцних не так просто. Тому довелося долучити до групи й частину худих, зовсім виснажених, хоча на вигляд ще досить бадьорих зеків. На вечірній повірці Петро дізнався, що його включено до складу ста осіб, направлених у розпорядження начальника табору "і"/6 Попенкова. Вирушати до місця призначення група повинна була вранці. Надійшла команда всім учасникам етапу приготуватися до пішого переходу на відстань 20 кілометрів. З цією метою ув’язненим видали продовольчі пайки, а охороні, крім того, – і патрони.

З вечора Петя зібрав усе, що в нього було, старанно поклав пожитки в мішок. При цьому він спочатку розмістив наявне "добро" на нарах, упорядкувавши речі та продукти за ступенем корисності в дорозі, а потім уклав їх з таким розрахунком, щоб найнеобхідніше знаходилося зверху мішка.

Скомандували відбій. Петро розумів, що треба добре виспатися перед дорогою, але сон ніяк не приходив. Хвилювання, викликане невідомістю, усвідомлення того, що від завтрашнього дня, від того, куди він потрапить, залежить його доля, а може й саме життя, позбавляли спокою, не давали змоги розслабитися.

Приблизно пів години хлопець провів у напруженому, натягнутому стані. Стало зрозуміло, що просто так заснути не вдасться: потрібно застосовувати відволікаючий маневр, який спрямує думки в зовсім інше русло.

Раніше Петя вже випробовував різні способи обману збудженого розуму. Найефективнішими для засинання були спогади про батьківську хату та про чудесні порятунки. Цього разу він обрав останній спосіб. Свого часу, аналізуючи механізми впливу такого роду спогадів на емоційний стан, Петро дійшов висновку: в їх основі лежить заспокійлива підсвідома теза про те, що якщо він щасливо пройшов такі кола пекла, гірших за які просто нічого не може бути, то вже мілкі дрібнички типу недоїдання, холоду або непомірної праці його й поготів не зламають.

Ув’язнений постарався розслабити всі м’язи, заплющив очі, глибоко вдихнув. Проте було холоднувато і довелося щільніше закутатися в ковдру. Захотілося зігрітися, і думка сама собою метнулася в серпневу південноукраїнську спеку 1941 року… Тоді нещадно пекло сонце, щедро розтрачуючи свою невгамовну енергію під завісу літа. Петі стало ніби якось тепліше і він заснув.