Експропріація зерна

Експропріація зерна

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1933 рік, лютий. Томаківка.

У складі продзагону, який чомусь називали буксирною бригадою, було 10 чоловік, включно зі школярами. Керівник цієї групи Степан Сайко та її комісар Іван Мордін хизувалися в шкірянках. У першого через плече бовталася гвинтівка, а у другого на ремені висіла велика кобура з наганом. Решта ж активістів представляли в основному комітет бідноти. Вони були одягнені, хто на що здавсь. Зброї у них не було; замість неї ці члени продзагону носили щупи – довгі, заточені з одного кінця, сталеві прути з ручкою.

Осередком заходу була підвода, яка слугувала і засобом пересування членів буксирної бригади, і транспортним засобом для перевезення конфіскованого добра.

Коли Петрик із Марійкою вийшли на вулицю, вони побачили підводу неподалік.

– По місцях! – кинув клич Сайко. – Їдемо до Хижняків! Пора розворушити це куркульське гніздо!

Чоловіки й підлітки залізли на підводу, після чого кінь розміреним кроком потягнув свій вантаж по дорозі. Під стукіт коліс Петя почав продумувати майбутній захід.

«Треба вести себе гідно, адже я буду представляти радянську владу, – розмірковував хлопчик, – і в той же час необхідно всіляко допомагати продзагонівцям, не осоромити високе звання піонера».

У його думках поставали яскраві картини, на яких пузаті нахабні куркулі, що нібито зійшли з кумачевих плакатів, без діла лежать на печі, насолоджуючись ситим життям. Поруч виникали й експлуатовані цими класовими ворогами бідні жінки, які їм прислужують. Уява малювала також добре замасковані величезні склади з зерном, стада корів і свиней.

«І що ж я повинен робити? – раптом виникло у підлітка логічне запитання. – Обшукувати приміщення, чи щось говорити?»

Петя спробував уявити процедуру вилучення зерна: як буксирна бригада зайде в будинок, як зажадає від куркулів, аби ті здали збіжжя в засіки Батьківщини, як буде виявляти приховане. Але скільки він не старався – ніяк не міг знайти нормальних, людських, цивілізованих способів це зробити: весь час виходило якесь грубе, насильницьке дійство. І вже поготів хлопчик не бачив свого з Марійкою місця в заході.

«Нехай, нічого винаходити велосипед! – обсмикнув сам себе хлопчина. – Врешті-решт, на те і є старші товариші, щоб знати, яким чином потрібно діяти».

Він подивився на одягнених у напіввійськову форму, рішуче налаштованих керівників продзагону і заспокоївся:

«На місці все проясниться; треба просто довіритися досвіду цих людей», – розсудив він.

Їхати довелося довго, оскільки садиба Хижняків знаходилася на далекій околиці селища. Петя рідко бував у цій частині населеного пункту, а тому з цікавістю розглядав округу. В міру просування підводи все більше стало траплятися бідних хатинок під солом’яною стріхою і дворів, зовсім не обгороджених парканами. Нарешті виїхали на вулицю, де жили Хижняки. Як не озирався Петрик по сторонах, в цій забутій Богом частині селища на очі йому попався лише один мужик. Атмосфера периферійності та якоїсь затурканості непомітно накрила все навколо.

– А ось і будинок нашого куркуля! – радісно сповістив членів групи її керівник, показуючи рукою на кінцевий пункт подорожі.

– Тпррру! – дав конюх команду коневі, і той потихеньку пригальмував.

Продзагонівці почали буденно один за одним зістрибувати з підводи, а піонери, не знаючи, що їм робити, продовжували витріщатися на вказаний Сайком двір. Зовні він був охайнішим у порівнянні з сусідніми, але багатством вочевидь не виблискував.

«Огорожа точно така ж, як у нас, і хатинка дуже схожа на батьківську, тільки трохи менша», – відзначив про себе Петя.

На око зовнішній вигляд садиби свідчив про середній достаток мешканців, і це якось не в’язалося зі загальноприйнятим уявленням про куркульське господарство. Але логічно завершити свої роздуми зараз хлопчині не судилося.

– А вам що, особливе запрошення потрібне?! – вибухнув лайкою Стєблєцов, викочуючи налиті кров’ю бичачі очі на підлітків. – Ану, швидко за роботу!

Хлопчик і дівчинка зістрибнули на злегка прихоплену морозцем землю. Будучи невпевненими у своїх подальших діях, вони прослідували на подвір’я за іншими членами групи.

Антоне! Кириле! – рикнув Мордін двом рядовим продзагонівцям. – Поширяйте щупами в саду та на городі, а ми поки побалакаємо з самими куркулями та оглянемо будівлі.

Ті кинулися до саду і стали то тут, то там встромляти щупи в землю. А комісар приєднався до Стєблєцова, який щосили бив кулаком по вхідних дверях.

– Відкривай! Прийшла розплата за ваші куркульські гріхи! – Іван Мордін кілька разів стукнув ручкою нагана по лутці вікна, від чого скло жалібно забряжчало.

Через десяток секунд двері зі скрипом відчинилися.

– В чому справа? – запитав розгублений господар, переводячи погляд із озброєних керівників загону на якихось збайдужілого вигляду рядових комнезамівців, а потім на переляканих піонерів.

– Хлібозаготівля, – уривчасто сказав Сайко, – вилучаємо зерно, передбачене до здачі державним планом.