Голова комнезаму в школі

Голова комнезаму в школі

(розділ із біографічного роману «КАМІНЬ», автор – Володимир Шабля).

1933 рік, лютий. Томаківка.

Наближався до свого завершення останній, п’ятий урок. «Політзаняття» – так він називався. При цьому вважався для школярів дисципліною обов’язковою та був покликаний виховувати у підростаючого покоління політичну грамотність і свідомість.

Чесно кажучи, це один з небагатьох уроків, який Петі здавався нудним. Але висловлювати свою думку про предмет було не прийнято, і хлопчина терпів. Зрештою, правила на те і є правила, щоб їх дотримуватися.

– Комуністична партія, уряд і особисто наш дорогий вождь товариш Сталін піклуються про наше з вами благополуччя! – з виразом розповідала класна керівниця Світлана Опанасівна. – Слідуючи заповітам великого Леніна, вони ведуть нас до світлого майбутнього, непримиренно борючись із ворогами народу – куркулями, одноосібниками, саботажниками, контрреволюціонерами та іншими антирадянськими елементами!

Вчителька зирнула на годинник, на двері, потім знизала плечима і глибоко зітхнула.

– Партія сподівається, що ви будете високо тримати прапор марксизму-ленінізму та пролетарського інтернаціоналізму! А отже – будете активно допомагати старшим товаришам вести нещадну класову боротьбу! – продовжила вона і знову подивилася на двері, нібито чекаючи чийогось приходу.

Петя нетерпляче вовтузився на сидінні першої парти, раз у раз нервово поглядаючи у вікно. Його друзі з молодших класів гралися в сніжки на спортивному майданчику, і хлопчині страшенно хотілося до них приєднатися. Проте підліток відчував, що кінець занять близький, а тому взяв себе в руки і продовжив старанно досиджувати належний час.

Педагогиня окинула клас рішучим поглядом і вже було відкрила рот, щоб продовжити свою тираду, але в цей час пролунав різкий стук. Двері прочинилися, і в кімнату заглянув директор школи. Нашвидку оцінивши готовність до заходу, він одразу ж відступив назад, навстіж розкрив обидві стулки, і у проймі з’явився маленький чоловічок із опуклими очима в напіввійськовій формі.

– А, товариш голова комітету незаможних селян! Заходьте! Присідайте! – зраділо заторохтіла Світлана Опанасівна, вказуючи на свій стілець біля вчительського столу.

Чоловік увалився до класу, вчиняючи своїми діями занадто багато шуму. Він не привітався; тільки суворо подивився на учнів і все з таким же зайвим гуркотом, який ніяк не в’язався з його скромними габаритами, усівся на запропоноване місце.

– Діти! – з натхненням почала вчителька. – Нам випала величезна честь! Сьогодні до нас завітав голова комітету незаможних селян, активний член буксирної бригади Костянтин Іванович Стєблєцов!

Вона подивилася на гостя, кивнула, посміхнулася, а потім почала з усієї сили плескати в долоні, одночасно всім своїм виглядом і діями закликаючи учнів наслідувати її приклад. Хлопчики та дівчатка швидко відреагували на пантомімічний заклик Світлани Опанасівни і, не зволікаючи, долучилися до процесу. Вони зіскочили зі своїх місць і зааплодували. Клас наповнився звуками, схожими на овацію.

«Як у театрі!» – промайнуло в голові вчительки, але вона відігнала зайві думки, оскільки потрібно було повністю зосередитися на політично правильній організації дійства.

Майже пів хвилини класна керівниця власним прикладом надихала вихованців на продовження овації, а діти слухняно вторили їй у всьому. І тільки після того, коли, за оцінкою вчительки, звуки аплодисментів пролунали досить тривалий час, вона зробила зупиняючий жест руками. Учні припинили плескати. Щоправда, Стєблєцов ніяк не реагував на бурхливі вітання. Він сперся ліктями на стіл, підпер зчепленими руками підборіддя, і тільки байдуже оглядав задню стіну класної кімнати.

– Костянтин Іванович не на словах, а на ділі займається викорчовуванням класово ворожих елементів з нашої радянської дійсності! Він є провідником лінії партії більшовиків на знищення куркульства як класу! І сьогодні кращим із вас, діти, надається можливість довести свою відданість справі Леніна-Сталіна! – продовжила жінка пафосно. – Петрику! Марійко! Встаньте!

Діти розгублено піднялися зі своїх місць.

– Вам, як відмінникам навчання, як піонерам, колектив школи довіряє взяти участь у відповідальному державному заході! – груди Світлани Опанасівни ніби збільшилися в розмірах, а підборіддя потягнулося догори. – Ви будете представляти нашу школу в якості громадських членів буксирної бригади! Разом зі старшими товаришами вам доручається виявити приховані куркулями і саботажниками запаси зерна! Наш класовий ворог не дрімає, всіляко намагаючись зірвати індустріалізацію СРСР. Він приховує хліб від радянської держави, тим самим прирікаючи на страждання пролетаріат. Але ми не дамо підлим поплічникам багатіїв грабувати наш народ! Ми доручаємо вам відповідальну місію – у складі продзагону виявити і засипати в засіки Батьківщини незаконно приховане куркулями зерно!..

Вчителька хотіла продовжити промову, але в цей момент пролунав гучний звук стільця, що відсувається: виявилося, що Стєблєцов вирішив вибратися з-за столу.

– Пішли! – уривчасто сказав чоловік, ледь помітно махнув дітям рукою і подався геть.

Петя з Машею перезирнулися, а потім запитально витріщилися на Світлану Опанасівну.

– До боротьби за справу Комуністичної партії – будьте готові! – випалила вчителька, поспішаючи вимовити це гасло, поки не пішов голова комнезаму.