Золоті червонці, що залишилися, – в туалет

Золоті червонці, що залишилися, – в туалет

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1932 рік, вересень. Томаківка.

Повернувшись зі школи після обіду, Петя з Колею застали маму й бабусю плачучими. Марія ридала, уткнувшись у коліна матері, а та мовчки гладила волосся доньки, раз у раз окроплюючи його власними сльозами. Поглинені емоціями, жінки не відразу помітили хлопчиків, і ті деякий час стояли у дверях, з побоюванням стежачи за тим, що відбувається.

– За що, скажи, мамо, за що нам ще й це нещастя? – раптом з новою силою заголосила Марія, судомно охоплюючи широку талію матері та стискаючи її у своїх нервових обіймах.

– Що ж ти зробиш, доню? Життя таке... Доля така, – філософськи промовила Ірина, у свою чергу притискаючи до грудей бідолаху і обсипаючи її голову відчайдушними поцілунками.

– Паскудне життя! Погана доля! Не хочу так жити! – заволала Марія, у нестямі намагаючись відштовхнути матір.

Але та добре знала повадки дочки, а тому міцно утримувала її, намагаючись таким чином погасити спалах люті.

– Ну-ну, Мариночко, не говори так. Це гріх. Бог добрий. Він нам допоможе, – умовляла Ірина: – Молитимемося за Даню – і все владнається.

– Нічого не владнається! І ніхто нам не допоможе! Скоро нас усіх заберуть! Говорила я йому – йти з артілі, як тільки запахло смаженим, – не слухав, Ваську йому рятувати треба, а тепер сам за ґратами!

– Я не думаю, що арешт пов’язаний із артільними справами, адже Даня там все оформив чин чином. Він сам казав, що за документами комар носа не підточить, – заспокійливим тоном уголос розмірковувала Ірина.

– Тоді чому його загребли? – Марія округлими очима витріщилася на матір.

Поступово вона почала все більше відсторонюватися, а в очах з’явився з кожною секундою наростаючий зловісний вираз.

– Я зрозуміла! Це ти в усьому винна! Це ти намовила мене приховати від радянської влади ці чортові золоті червонці! Все тобі мало! А ОГПУ довідалося! І тепер може з хвилини на хвилину прийти по них! Ненавиджу! Усіх ненавиджу! – бліда, як стіна, Марія різко відсахнулася від спантеличеної матері, вирвалася з її обіймів і несамовито кинулася до дверей. Гнів упереміж із панікою захопили її всю цілком.

Тільки натрапивши на переляканих дітей, вона отямилася від нападу гніву. Кілька секунд стояла, дивлячись на хлопчиків і намагаючись прийти до свідомості. Потім кинулася до них, привернула до себе і заголосила:

– Бідолашні ви мої сиротинки! Забрали вашого татка до в’язниці! Позбавили вас годувальника! Сволоти! Як же нам жити тепер?! Ой, горе гірке! Як же бути?! Що робити?! Ой ви мої бідолахи!

Спочатку жінка стояла біля дітей, притиснувши їхні голови до свого тіла та плачучи. Потім опустилася на коліна і вже хлопчаки обіймали та цілували її. При цьому Коля хлюпав носом, а засмучений Петрик гладив маму по голові. Намагаючись якось підтримати кохану людину, він від щирого серця запевнив:

– Все владнається, мамо. Не плач. Тата скоро відпустять. А поки ми тобі допомагатимемо, робитимемо все, що ти скажеш. Ось зараз давай нам роботу – і ми з Колею все виконаємо! Правда, Колю?

– Правда, – підтвердив брат.

– Ось бачиш! Разом із Колею ми багато можемо! Давай нам завдання прямо зараз, і ми все виконаємо!

Ласки та слова сина повернули Марію до реальності. Але вал негативних емоцій заблокував більшу частину інформації, яка щойно надійшла. Замість раціональних думок у голові все повторювалися й вертілися останні Петіні фрази: «Давай нам завдання прямо зараз, і ми все виконаємо!»

«Потрібно дати хлопцям завдання! – у виснаженому мозку жінки оформився нарешті алгоритм дій. – Але яке завдання?.. Я ж зовсім недавно щось хотіла зробити! І навіть ішла кудись, аби виконати задумане. Щось важливе… Ага! Ось! Потрібно позбавитися небезпеки, що нависла над усією родиною. Але від якої? Від того, через що заарештували Даню!»

Нарешті вона згадала і кинулася геть із кімнати, але незабаром повернулася з невеликим глечиком у руках.

– Петрику! Ось тобі перше і найголовніше завдання, яке врятує нас усіх, – рішуче сказала Марія.

Вона знаходилася в стані афекту, але хлопчики та Ірина прийняли її твердий тон за ознаку повернення до нормального психологічного самопочуття.

– Візьми цей глечик і піди викинь із нього всі монети в туалет! – відчеканила Марія інструкцію для сина. – Іди та виконай моє завдання негайно, як і обіцяв!

Петя слухняно взяв глечик, і не гаючись, пішов виконувати доручення. По дорозі він заглянув усередину ємності і побачив там жовтенькі монети, що займали близько чверті об’єму. За хвилину царські золоті червонці опинилися у вигрібній ямі.

– Мамочко, я зробив усе, як ти сказала: викинув усі монети в туалет, – прозвітував син.

– Молодець, – похвалила Марія.

Тільки після цієї звістки паніка, що довго утримувала жінку в своїх кайданах, стала в дійсності її відпускати. Організм потихеньку повертався до нормального стану. А зраділі від цього діти всіляко намагалися підтримати матір, приділити їй більше уваги та ласки.