Прибуття до розподільчого пункту

Прибуття до розподільчого пункту

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1941 рік, листопад. Тавда.

Чергова залізнична станція принесла ув’язненим дещо нове. Це було те, чого вони так давно чекали та боялися. Масивні двері з брязкотом відсунулися, і одразу пролунав наказ, котрий за своїм змістом нагадував підсумковий, увінчаний дощем, гуркіт грому, що розриває тишу перед зливою; одночасно за формою ця команда була несподівано присмачена простодушним гумором:

– Громадяни ув’язнені, годі спати та відпочивати! Прибули до станції призначення. З речами на вихід! П’ятий вагон, виходь шикуватися!

Тавда прийняла арештантів легким пізньоосіннім морозцем, приправленим такими ж ледь відчутними сніжком, вітерцем і привітним сонцем. Вона ніби раділа свіжим силам, які щойно надійшли в її розпорядження, підбадьорюючи в’язнів жвавими, трохи нахиленими стовпчиками сизого диму з пічних труб.

– Громадяни ув’язнені! – чітко чеканячи кожне слово, лейтенант НКВС давав орієнтування черговій партії зеків. – Ви прибули до розподільчого пункту Державного управління таборів НКВС СРСР у місті Тавда. Найперше ваше завдання – відвідати санпропускник, після чого вас помістять у приймач-розподільник для проходження карантину. До місця відбуття покарання вас буде доправлено після закінчення терміну карантину в міру надходження заявок із лагпунктів. А зараз організовано, колоною по двоє, слідуємо за сержантом до санпропускника. Крок вліво, крок вправо вважається спробою до втечі: охорона стріляє без попередження.

По рядах ув’язнених пробігла хвиля емоцій, зітхань і вигуків, як завжди буває, коли люди отримують порцію інформації, котра ставить їх на межу майбутньої невідомості.

– Сержант, приймай командування, – вже тихіше сказав лейтенант.

– Всім перебудуватись у колону по два, – додав у свою чергу сержант. – Дистанція в колоні – два-три кроки. За мною кроком руш!

Колона зеків у супроводі НКВС-ників із собаками похмуро рушила в дорогу, виступаючи разючим дисонансом прекрасній природі, погоді та такому затишному на вигляд містечку. Як і слід було очікувати, просування було повільним та хвилеподібним. Раз у раз хтось із ув’язнених падав. Товариші докладали зусиль, аби допомогти йому піднятися та продовжити шлях. Під час затримки ті, хто слідував позаду, змушені були зупинятися й чекати. Іноді затримка виявлялася надто довгою, і тоді у справу вступали охоронці, які намагалися криками та зброєю підігнати людей, які застрягли.