Піщана пастка

Піщана пастка

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1932 рік, липень. Томаківка.

Сьогодні погода видалася похмурою та вітряною, але без дощу. Тому, починаючи з самого ранку, вся родина Шаблів у повному складі працювала на своїй дальній ділянці в полі. Цілий день збирали зернові та добряче змучилися.

А ближче до вечора батьки послали Петю додому: треба було ще впоратися з домашнім господарством. Хлопчина приніс вісім відер води для пиття, миття кухонного начиння та купання. Потім зібрав на городі помідори, огірки, кавуни та дині; склав усе на підлозі в коридорі. А насамкінець нагодував і напоїв живність, прибрав у сараях гній, додав підстилкової соломи. Підліток намагався робити все це швидко, бо хотів ще встигнути погратися з друзями.

Тим часом повернулися з поля втомлені батьки та брат.

– Мамо, я води наносив, овочі зібрав і з тваринами впорався, – відзвітував Петрик. – Можна мені взяти велосипед і поїхати погуляти?

– Їдь, – дозволила Марія, – тільки дивись, акуратно – не зламай веломашину! Вона нам так важко дісталася.

– Добре! – крикнув підліток, на ходу закидаючи ногу на двоколісного друга.

Він їхав, не тримаючись руками за кермо, – "без рук", як казали хлопці. Залізний кінь легко піддавався керуючим впливам, а вітерець бадьоро обдував напівголе тіло.

Через пару хвилин Петя був уже на спортивному майданчику. Друзів не було видно; лише старшокласники займалися "стрибками з трампліну" на велосипедах. Учні молодших класів рили для них ями в пісочниці, а кілька "ветеранів", по черзі сідлаючи наявні у них два "велики", з розгону один за одним долали ці перешкоди, в результаті чого виходили ефектні серії стрибків.

– Чого рота роззявив?! – прикрикнув ватажок старших хлопців Сашко на Петрика, котрий спостерігав за дійством зі сторони. – Теж хочеш стрибати з трампліна?

– Хочу, – скромно відповів Петя.

– Ви його бачили? – покотився зі сміху Сашко, звертаючись до своїх приятелів. – Він хоче!

Нахабно регочучи, здоровань театрально підняв "на диби" переднє колесо свого велосипеда, а потім, граючи м’язами, звернувся до підлітка:

– Спочатку обітри на губах молоко, та йди зроби для нас яму: до більшого ти поки не доріс! – бравуючи своїми величезними габаритами, він із задоволеним виглядом обвів поглядом товаришів. – Що за тупа малеча?! Вже півгодини пораються з піском – і не можуть зробити нормального трампліна! Нема серед вас жодного хоч трохи кумекаючого! – Сашко з викликом звернув свій погляд на менших, потім на Петра і смачно сплюнув.

Молодшокласники потупили голови, а в Петі закипіла злість проти цього великовікового хвалька.

– Гаразд, – зійшов Сашко до милості відносно черні, а потім із виразом своєї переваги на обличчі довів до Петі завдання: – Вирий для мене хороший трамплін, такий, щоб здорово підкидав; я його випробую, і якщо мені сподобається, тоді дозволю тобі раз-другий стрибнути з нами.

Великі хлопці поїхали, діти розійшлися, а Петя почав міркувати. Йому дуже хотілося провчити самозакоханого здорованя, і незабаром у хлопця дозрів план. Він подумки уявив траєкторії руху велосипеда за різних конструкцій "трампліна", порівняв їх між собою та визначив очікувані наслідки. Вибравши потрібний варіант, підліток приступив до роботи.

У піску Петриком була вирита велика яма, полога з одного боку і круто нависаюча – з іншого. При цьому її конструкція являла собою мовби "пастку" для переднього колеса, з якої, рухаючись тільки вперед, воно ніяк не могло вибратися.

Задоволений своїм творінням, Петя якийсь час на відстані спостерігав за тим, що буде далі. Але старшокласники все не поверталися, зате однолітки загітували хлопця на гру в козла біля річки. Він переключився на нове заняття і швидко забув про зроблений трамплін.

...

Ця історія отримала несподіване продовження наступного дня. Ідучи до центру Томаківки, Петя зустрів свого друга Юрка.

– Привіт! Ти на майданчик? – поцікавився той.

– Так.

– Не йди туди: там Сашко, злий страшенно! Всюди шукає тебе, погрожує побити.

– А що сталося? – не зрозумів Петрик.

– Це ж ти вчора змайстрував трамплін у пісочниці?

– Ну, не я один; багато пацанів рили ями, а я свою зробив уже після того, як старшокласники розбіглися. Але з мого трампліну так ніхто й не стрибнув.

– Виявляється, Сашко все ж таки його випробував, – по-змовницьки усміхаючись, повідомив Юра.

– І що, чого ти так радієш? – осмикнув друга Петя.

– Сашко з друзяками пізніше повернувся на майданчик, побачив, що з’явився новий трамплін. Недовго думаючи, розігнався щодуху і «Р-р-р-раз!»: переднє колесо залишилося у хитро влаштованій пастці, а гроза всіх хлопців на очах своєї компанії в ефектному піруеті перелетів через кермо і гепнувся мордою об землю.

– Та ти що?! – здивувався Петя, витріщивши очі.

Він не очікував такого ефекту від свого винаходу, придуманого, вважай, інтуїтивно.