Суд

Суд

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1941 рік, листопад. Уфа.

З самого ранку Петро перебував у збудженому стані. Адже сьогодні мало відбутися засідання судової колегії в його справі. На відміну від попередніх днів, він практично не брав участі у розмовах зі співкамерниками; натомість усі думки сконцентрувалися на майбутній доленосній події. Майже фізично хлопець відчував, як напружуються нерви в його змученому організмі, як із кожною годиною вони все слабшають і все гірше справляються з хвилюванням.

Ляснули засуви, відкрилося віконце: це принесли обід. Отримавши свою порцію їжі, Петя, мабуть, уперше з моменту арешту відчув відсутність апетиту. Однак здивування з цього приводу було скороминущим; само собою прийшло рішення – змусити себе з’їсти пайку, щоб мати сили для гідної участі в суді.

Час ішов. Свідомість заполонили одні й ті самі думки-емоції, які без кінця роїлися в голові та по черзі змінювали одна одну в безладному броунівському русі:

«Ну, коли, нарешті, за мною прийде охорона?.. Скоріше б!.. Це чортове очікування і ця невідомість просто нестерпні... Так скоро я зовсім зійду нанівець... Швидше одним махом розрубати цей вузол!.. Все що завгодно – тільки не бездіяльність!.. Коли ж зрештою суд?.. Який вирок на мене чекає?..»

У другій половині дня, коли нерви Петра були вже на межі, все-таки відбулася запланована подія: відчинилися двері, і з вуст охоронця пролунала чітка команда:

– Ув’язнений Шабля Петро – на вихід!

Далі для змученого очікуванням хлопця все відбувалося, як у тумані, – ходьба коридорами, поїздка у "воронку", шматочок Уфи, що мимоходом промайнув десь збоку під час переходу до будівлі суду.

Проте це були цілком зрозумілі й передбачувані дії. І саме їхня очікуваність та логічність у сукупності з динамічністю того, що відбувалося, дали можливість нервам Петра відновитися. А коли він потрапив до зали, де мала засідати Судова Колегія у кримінальних справах Верховного суду Башкирської АРСР, організм ніби стрепенувся, мобілізував свої сили і був готовий до подій, які незабаром повинні були тут розігратися.

– Встати! Суд іде! – гонгом прозвучала в залі сакраментальна фраза.

Петя стояв на відведеному для підсудних місці. Двоє охоронців із гвинтівками знаходилися по боках від нього.

Хлопець уважно спостерігав за формальними судовими процедурами. Ось оголосили склад суду: назвали прізвища, імена та по батькові суддів, їх регалії. У свідомість особливо врізалося почуте першим ім’я голови – Роза... Саме вона зачитала присутнім суть справи. Потім Петру роз’яснили його права. І ось нарешті вирішальний момент: головуюча вимовила доленосну для нього фразу:

– Слово надається державному обвинувачеві Валєєву Тимуру Аміровичу, старшому слідчому прокуратури Башкирської АРСР.

Підсудний завмер у напруженому очікуванні. Він дивився на прокурора. У цей час єдине, але ключове питання безупинно свердлило мозок:

«Відмовиться від звинувачення чи ні? Дотримає чи не дотримає слова?»

Валєєв підвівся, одягнув окуляри, поправив свої папери, швидко окинув поглядом залу.

– Шановні голово та члени Судової Колегії! – звернувся він до суддів. – Шановні присутні! Уважно вивчивши матеріали попереднього розслідування у справі, я дійшов висновку, що вони не підтверджують наявності в діях підсудного Шаблі Петра Даниловича складу злочину. Тому я відмовляюся від звинувачення та прошу винести підсудному виправдувальний вирок. Крім того, доводжу до відома шановних суддів, що Шабля Петро Данилович написав заяву з проханням відправити його на фронт, щоб зі зброєю в руках захищати нашу радянську Батьківщину від німецьких окупантів.

«Слава Богу! Прокурор дотримав слова!» – про себе зрадів Петя.

У нього ніби гора звалилася з пліч, і він навіть злегка посміхнувся. Повними подяки очима хлопець подивився на Валєєва, намагаючись хоч якось висловити йому свою вдячність за воістину геройський вчинок.

Тим часом у залі суду сталося замішання. Адже справа набувала неприємного обороту. Розгублені судді стали щораз переглядатися між собою. Було зрозуміло, що без обвинувального висновку подальша судова процедура втрачає будь-який сенс. Не знаючи, до чого вдатися, головуюча вирішила ретируватися, аби у спокійній обстановці, разом зі своїми колегами знайти вихід із ситуації.

– Суд виходить до нарадчої кімнати для прийняття рішення; на цей час у засіданні оголошується перерва, – промимрила вона, і весь склад Судової Колегії залишив залу.

Відсутність у залі суддів якось одразу зняла напругу з усіх присутніх. Вони почали розмовляти між собою. В очікуванні виправдувального вироку, охоронці відійшли від підсудного й уже дозволили йому вільно пересуватися залою засідань. Петя одразу ж підійшов до прокурора.

– Спасибі Вам, Тимуре Аміровичу! – щиро подякував він. – Я повністю виправдаю Вашу довіру: битиму фашистів, на скільки вистачить сил!

У відповідь Валєєв трохи кивнув головою і прикрив повіки.

Втішений сприятливим ходом процесу, Петя подумки був уже на передовій. Зі властивою йому яскравою фантазією хлопець уявляв широкі українські поля, і він у складі Червоної Армії зі зброєю в руках б’є фашистів, доводячи на ділі свою вірність ідеалам Леніна-Сталіна!