Підрив церкви

Підрив церкви

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1932 рік, червень. Томаківка.

Марія прийшла додому вся у сльозах. Налиті кров’ю червоні очі неприродно контрастували з її мертвенно-блідим обличчям, котре періодично смикалося від нервового тику. Вигляд у жінки був приголомшений і розбитий.

– Мариночко, що трапилося? – кинулася до неї Ірина.

Бачачи критичний стан дочки, вона назвала її, як у дитинстві, обійняла і почала гладити по голові. Мати здогадувалася про причину зриву: мабуть, Храм, те місце, до якого Марія так прикипіла всією душею, таки закриють.

– Не хвилюйся, заспокойся, все обійдеться, – казала вона.

– Не обійдеться! ГПУ-шники вже закладають під церкву вибухівку.

Конвульсивним рухом Марія притулилася до матері й заплакала на її плечі.

– Ну, ну, не побивайся так! Що ж ти можеш тут вдіяти? – втішала Ірина.

– Ми зробили все, що могли: просили, благали, готові були захищати Храм. Але тепер батюшка сказав, що залишився єдиний вихід – вчинити подібно до Ісуса і не противитися злу.

– Мабуть, він має рацію. Ми нічого не можемо протиставити гвинтівкам. Але ж віру в нас ніхто не може забрати.

– Ніхто! – підтвердила Марія, втираючи сльози та намагаючись узяти себе в руки.

– От і добре, от і добре. Іди, полежи, а то, чого доброго, знову трапиться напад.

Ірина взяла дочку під руку та повела до спальні.

– Голова сильно болить? – запитала вона.

– Розколюється.

З відра мати зачерпнула у стопку води, накапала настойки.

– На ось, випий, – сказала вона, укладаючи Марію, потім вийшла на кухню і щільно зачинила за собою двері.

Петя, який знаходився до цього в сусідній кімнаті, зайшов до бабусі на кухню:

– Що, мамі знову погано?

– Так, вона щойно перенервувала через те, що хочуть зруйнувати наш Храм.

– Чому вона сприймає все так близько до серця? – засмутився хлопчик.

– Це в неї від батька, твого діда Степана: той теж дуже гостро реагував на несправедливість; а вразливість передалася, мабуть, від мене.

– А від чого помер мій дід Степан? – поцікавився Петя. – Ти ж казала, що він був дуже сильним і здоровим.

– Так, він справді був здоровим і сильним; ніколи не хворів, ні на що не скаржився, – поринула у спогади Ірина. – А ще він був добрим, чуйним і чесним. Я за ним була, як за кам’яним муром. Жили ми в Олександрівську. Дід Степан тоді був молодий і могутній, як віл. Працював на заводі в ливарному цеху: спеціально зробленими для нього щипцями переносив відлиті величезні болванки. Навіть кілька звичайних робітників не могли його замінити, адже спільно незручно виконувати таку роботу – уп’ятьох, наприклад, до топки не підійдеш, щипці не візьмеш. А дід справлявся сам. Заробляв, як троє звичайних працівників, і ми жили добре – не бідували.

– І що ж із ним трапилося? – розтяг обличчя Петя.

– Бандити вбили. Знали, що дід багато отримує, і в день зарплати підстерегли у темному кутку. Підійти до нього вони боялися, тому, щоб забрати гроші, закидали діда Степана пляшками з піском. Так і стала я вдовою, а мої діти – сиротами. Ледве-ледве після цього влаштувалася на роботу в Томаківці. Дякувати, добрі люди допомогли...

Почувся натужний голос зі спальні.

– Що таке, Марусю, ти мене кликала? – зазирнула Ірина до дочки.

– Накапай ще ліків: не можу – голова відвалюється, – стала благати та.

– Зараз.

Ірина приготувала ще порцію зілля і подала Марії. Та ледве підвелася на ліктях, зі стогонами випила ліки, й без сил знову відкинулася на подушку.

– У мами дуже болить голова, – пояснила онукові ситуацію бабуся, присідаючи на табуретку біля кухонного столу.

– А як це – "болить голова"? – раптом спитав той.

– Що ти маєш на увазі? – не зрозуміла Ірина.

– Ну, ось якщо вдарився об щось – це місце болить, і я знаю, як воно болить. Порізаний палець болить інакше, якщо вколешся голкою – ще інакше. Цей біль мені теж зрозумілий. Ще знаю, як болить, коли вжалить бджола чи оса. А як може боліти голова? Тим більше так довго, як у тебе, у мами чи у Колі?

Здивування проступило на обличчі підлітка. А бабуся спершу навіть не знала, що відповісти.

– Це добре, що ти не розумієш, як болить голова, – нарешті промовила вона, – швидше за все, Бог змилостивився над нами і дав тобі здоров’я твого діда Степана. А щодо того, як це? Навіть не знаю...

– Ну, на що це схоже? – випитував Петрик.

Якийсь час Ірина перебирала в пам’яті болісні відчуття, і ніяк не могла знайти відповідника. І все-таки зрештою відшукала деяку подобу головного болю:

– Ти пам’ятаєш, як ви з батьком ремонтували сарай, і ти, забиваючи цвяхи, поцілив молотком собі по пальцю?