На допиті у прокурора

На допиті у прокурора

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1941 рік, листопад. Уфимська тюрма.

Петро сидів на нарах в Уфимській тюрмі. Було холодно; він кутався у свій уже порядком пошарпаний одяг, тулився до сусідів по камері, а ті – до нього: так вони намагалися хоч трохи зігрітися. Розмови сьогодні щось не клеїлися: похмура, вітряна й морозна погода, відгомони якої пробивалися крізь заґратоване віконце під стелею, зовсім не сприяла спілкуванню.

Почувся брязкіт засувів. Двері відчинилися.

– Ув’язнений Сабля Петро – на вихід, – безбарвним голосом промовив охоронець.

Почувши своє прізвище, звично понівечене на російський манер, Петя посміхнувся, але нічого не сказав, а просто підвівся, поправив штани і попрямував у коридор.

– Руки за спину. Вперед, – продовжив давати свої монотонні команди конвоїр.

Хлопець виконав указівки. Звуки кроків гулко відбивалися від голих сірих стін, створюючи ілюзію присутності кількох людей.

– Наліво. Прямо. Стояти. Обличчям до стіни. Праворуч, – кидала свої одноманітні репліки людина у формі, повільно, але впевнено спрямовуючи рух ув’язненого.

Петя підкорявся. З того, куди пролягав шлях, він здогадався, що ведуть його на допит. Врешті з обох сторін стали мелькати двері кабінетів слідчих. Біля одного з них пролунала чергова команда, щоправда, цього разу трохи емоційніше забарвлена:

– Стояти! Обличчям до стіни!

Охоронець постукав у двері і, дочекавшись голосового сигналу, відчинив їх.

– Проходь! – тепер уже в зовсім наказному тоні відчеканив він.

Увійшовши, Петро побачив за столом літнього чоловіка у прокурорській формі.

– Дякую. Зачекайте за дверима, – сказав той супроводжуючому, а потім, звертаючись до Петі й указуючи на стілець, тихо промовив:

– Добрий день, Петре Даниловичу. Сідайте.

– Доброго дня, – Петя зайняв місце навпроти.

– Моє прізвище Валєєв, звати Тимур Амірович. Я старший слідчий прокуратури Башкирської АРСР. Хочу прояснити деякі моменти у Вашій справі. По-перше, що Ви думаєте з приводу пред’явлених Вам звинувачень?

Тон і манера поведінки Валєєва чомусь відразу привернули хлопця до цієї людини. На відміну від багатьох інших представників влади, цей прокурор тримався просто, не опускався до багатьох рутинних формальностей, які зазвичай робили допит схожим на якийсь фарс.

– Я вважаю їх абсолютно безпідставними, – сміливо заявив Петро. – Батьківщині я не зраджував, жодної шпигунської чи контрреволюційної діяльності не проводив. Навпаки, п’ять років старанно навчався в інституті, брав участь у комсомольській та громадській роботі, за що отримав диплом з відзнакою.

– А як же Ваш зв’язок із ворогом народу Зінчуком? – задав пряме питання Тимур Амірович.

– Дмитро Миколайович Зінчук був викладачем Запорізького педагогічного інституту та вів на нашому курсі заняття з кількох дисциплін. Тому я, як відповідальний студент, був зобов’язаний з ним спілкуватися, складати йому іспити та заліки.

– Але ж Ви були у Зінчука на особливому рахунку: брали участь у керованому ним гуртку, збиралися до нього в аспірантуру?!

– Так, професор Зінчук та інші викладачі інституту справді виділяли мене за прагнення до знань, за активну участь у житті факультету. Протягом періоду навчання мене було нагороджено кількома грамотами, премійовано путівками до санаторію. І я завжди вважав за честь бути відзначеним викладачами та адміністрацією інституту, намагався заслужити їхню високу оцінку, в тому числі, й підвищуючи свій рівень у різних гуртках. Пропозицію продовжити навчання в аспірантурі я сприйняв також як заохочення за моє відмінне навчання та старанність, виявлену в науковій діяльності.

– Добре, з цим усе ясно, – кивнув головою Валєєв. – І друге питання: а що б Ви сказали, якби отримали шанс кров’ю спокутувати свою провину в лавах Червоної Армії, на фронті?

– Я радянська людина, чоловік, військовозобов’язаний. І мій обов’язок – захищати Батьківщину, а у воєнний час – зі зброєю в руках!

– Ну що ж, Ваша позиція зрозуміла, – прокурор почав гортати документи з папки, що лежала на столі. – Повинен Вам повідомити, що я вивчив матеріали Вашої справи і не виявив у ній складу злочину. Ваші відповіді на запитання зміцнили мене в думці про вашу невинуватість. Але моя думка сама по собі мало що вирішує, і подальший хід справи залежить, у тому числі, й від Вашого, Петре Даниловичу, рішення.

Тимур Амірович захлопнув папку і глянув на Петра.

– Що я маю зробити? – з надією спитав хлопець.

– Насамперед Ви повинні вибрати, за якою процедурою надалі вестиметься провадження у Вашій справі. Я вважаю правильним надати Вам об’єктивну інформацію для усвідомленого вибору. Саме Вам, як людині, котру, на мій погляд, було репресовано без достатніх на те підстав. Зараз я маю можливість передати Вашу справу на розгляд або особливій нараді, або судовій колегії.

– А в чому відмінності?

– Якщо розглядатиме особлива нарада, то майже напевно гарантований стандартний вирок «10 років таборів плюс 3 роки поразки у правах». Особлива нарада виносить вироки списками, так що у неї недостатньо часу для детального аналізу кожної справи. А якщо приймати рішення буде судова колегія, і при цьому я, як прокурор, відмовлюся від звинувачення, то Вас можуть навіть виправдати. Щоправда, для цього Вам доведеться написати заяву з проханням відправити Вас на фронт і, у разі виправдувального вироку, піти на війну.