Природний відбір

Природний відбір

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1932 рік, травень. Томаківка.

Сьогодні Петя з Колею поверталися зі школи разом. Перший ішов мало не підстрибом, зате другий – не поспішаючи. Петрикові доводилося раз у раз зупинятися і чекати брата, який постійно барився. Прийшовши додому, хлопчаки в коридорі перевдягнули взуття і попрямували до кухні.

– Ба! – покликав із порога Петя. – Ми прийшли: давай обідати!

Але ніхто не відгукнувся.

– Піду пошукаю на подвір’ї, – коротко кинув він братові, і не чекаючи на його реакцію, вислизнув із хати.

Ірина була на городі. Незважаючи на хронічну хворобу ніг, вона намагалася в міру сил допомагати сім’ї бодай по господарству. От і зараз жінка прополювала овочі.

– Бабусю! – закричав онук із двору. – Погодуй нас з Колею! Ми прийшли зі школи!

– Іду! – спираючись на ціпок, Ірина повільно пошкандибала до будинку.

– Ти кабану їсти давала? – голосно спитав Петя, коли жінка наблизилася настільки, що можна було спілкуватися, не горланячи.

– Ще ні.

– Тоді я його погодую, поки ти на стіл накриватимеш.

– Давай.

Але хлопчик не став одразу виконувати задумане. Побачивши, як важко пересувається бабуся, він почекав, коли вона підійде ближче, і запитав:

– Як ти себе почуваєш? Знову ноги не ходять?

– Та ноги сьогодні нічого – стерпно. Голова щось болить: мабуть перепрацювала на сонці.

– Ну, то не працюй на городі, – порадив онук.

– Що ж мені – тільки на ліжку лежати? Так буде ще гірше. Ні, буду рухатися, поки здоров’я дозволяє.

Петя пішов годувати кабана, а Ірина попрямувала на кухню.

Повернувшись до хати, підліток знайшов брата сьорбаючим із тарілки. Бабуся копошилася біля столу.

– Сідай, їж, – звернулася вона до онука, подаючи його "особисту" миску з бордовим, смачно пахнучим, борщем.

Хлопець підсунув посудину ближче, додав до їжі ложку сметани та інтенсивно змішав інгредієнти. На відміну від решти домашніх, він вважав за краще їсти саме з миски: в неї можна насипати за раз стільки їжі, скільки ти хочеш; можна перемішувати вміст, не боячись розплескати; нарешті, миски зроблені з металу, і вони не розбиваються, навіть якщо впадуть на підлогу. А його улюблена миска – велика та глибока – повністю задовольняла всім цим критеріям.

Петя взяв зі столу шматок хліба і кілька зубків часнику, підсунув ближче сільничку й почав уплітати борщ. При цьому права рука активно орудувала ложкою, а ліва, за чітко вивіреним, але хитромудрим алгоритмом, ухитрялася то підносити до рота хліб, то вмочувати в сіль часник, то відправляти все це в рот; а на додачу вона забезпечувала ще й періодичне запивання їжі водою з величезного кухля. Збоку це виглядало майже комічно: здавалося, ніби хлопчина нависає над мискою, захищаючи її від чужих посягань і відбиваючись від конкурентів.

Ірина посміхнулася, милуючись смішною, але до болю знайомою позою онука, що обідає. Раніше вона старалася створювати за їжею атмосферу змагальності, влаштовуючи між братами протиборство на предмет швидкості поїдання страв. Але такий прийом добре працював тільки в перші роки спільного проживання Колі та Петі, коли різниця у їхньому віці та фізичних габаритах була помітнішою. Тепер же поєдинок перестав мати сенс, оскільки практично завжди закінчувався перемогою Петрика.

Молодший із братів зазвичай їв з охотою, спритно кришачи їжу міцними зубами і не перебираючи харчами. Коля ж, хворобливий і млявий, часто страждав на відсутність апетиту і, незважаючи на свій старший вік та більший зріст, споживав харчі неохоче й міг здолати набагато меншу кількість їжі. Ось і зараз він виловлював зі своєї тарілки шматочки засмаженої цибулі, які викликали в нього огиду. Тільки переконавшись у їх відсутності на певній ділянці поверхні, хлопець обережно зачерпував рідину і ліниво підносив ложку до рота. Потім він рухливими губами, подібно до коня, ніби обмацував кожен шматочок їжі. І лише після цього ложка борщу мала право на подальше просування у його перебірливий організм.

Коля ледве подужав пів тарілки, коли Петя, розправившись зі своєю порцією, запитав:

– На річку йдеш? Пацани збираються відкривати сезон купання у Середній загаті. Там поки що пристойна глибина, а вода, кажуть, уже тепла.

– Ні, не піду: голова розболілася; я краще приляжу.

– Що ви, їй-богу, змовилися всі, чи що? – обурився Петрик. – Кого не спитай – у всіх голова болить. Знайшли відмовку!

– Ну що ж я можу подіяти, якщо вона розколюється і робити нічого не хочеться, хіба що лягти й забутися.

– Гаразд, якщо ти не хочеш на річку, – піду без тебе. Ми з хлопцями домовилися ще заскочити на майданчик, пару разів зіграти у слона.

Коля нічого не відповів, а Петя, вибігаючи з дому, на ходу крикнув Ірині:

– Ба, я на річку! – і помчав геть.

...

Безбашенна орава босих замурзаних хлопчаків мчала запиленою дорогою. Періодично вони штовхалися, несамовито кричали і сміялися один над одним. То раптом вирішували, що треба пройти відстань між двома дворами на руках, а то подолати відрізок "звідси до повороту", стрибаючи на одній нозі. Під час чергової виконуваної на граничних швидкостях забави Петя вдарився ногою об камінь, який валявся на шляху, і в кров розбив великий палець. Сильний біль пронизав ногу: підліток зупинився і схопився за рану. При цьому, хоча біль і дещо затих, червона в’язка рідина продовжувала сочитися, забарвлюючи в такий же колір і долоню.