Зберігайте гроші в ощадних касах!

Зберігайте гроші в ощадних касах!

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1931 рік, жовтень. Томаківка.

Данило повернувся з роботи о пів на третю.

– Даню, ми з мамою обміняли наше золото на карбованці та поклали їх на ощадну книжку, – одразу повідомила Марія головну новину.

Данило розгубився:

– Як це «обміняли»?

– Все законно, за офіційним курсом.

– Ви що, збожеволіли?! – вигукнув чоловік. – Навіщо вам ці папірці – у туалет ходити?! А золото – це ж золото!

– А ти знаєш, що ОГПУ вже забрало золото у Неймана, Гуляя, Алевтини Созонової та інших?! А їх самих – заарештувало, – наїхала на Данила дружина.

– Треба було просто краще сховати – і все!

– Ти що, захотів у в’язницю? – істерично заголосила Марія.

– Яка в’язниця?! – Данила кинуло в жар; його обличчя на очах набувало червоного відтінку. – Не мати ніякого НЗ на чорний день – це справжня катастрофа!

На крик зі спальні вибігла Ірина, але встрявати в суперечку подружжя не стала, а тихенько притулилася до косяка дверей, спостерігаючи за сваркою.

– Ти такий герой, доки тебе не схопили за одне місце! – кинула тим часом Марія звинувачення у бік чоловіка.

– Може й так, але здавати золото в ощадкасу – верх ідіотизму! Сама подумай, на що ви житимете, якщо мене дійсно посадять?!

– На гроші з ощадкнижки, – раптом спокійно, але впевнено відповіла Марія.

– Не сміши задницю – вона і так смішна! – Данило ніяк не міг заспокоїтися. – Через рік ти не купиш на ці гроші й половини того, що зараз!

– Чому це?

– По качану! – чоловік скривив гримасу так, як зазвичай робив, коли хотів кольнути домашніх за їхню безграмотність. – Інфляція!

Почувши незнайоме слово, Марія знітилася. Вона ніби шкірою відчула свою некомпетентність у фінансових питаннях. Сумнів закрався в її свідомість:

«А може й справді я чогось не розумію?» – подумала вона.

Тим часом Данило вловив невпевнений стан дружини.

– Давайте сюди ощадну книжку, – скомандував голова родини, – підемо в ощадкасу; можливо, ми ще зможемо повернути своє золото.

– Але вже майже три години. Ощадкаса, мабуть, давно закрилася, – обережно подала голос Ірина.

– Все одно пішли! Якщо не заберемо золото сьогодні, то не заберемо ніколи! Та і я, проходячи повз, бачив біля ощадкаси якесь пожвавлення. Тож надія є.

Жінки підкорилися. Вони віддали Данилові ощадкнижку та інші документи, а потім, нашвидкуруч одягнувшись, рушили за ним до центру селища.

Ще здалеку Марія побачила, що ощадкаса відкрита: з дверей вийшов якийсь чоловік і попрямував у бік річки.

– Начебто ще працюють, – доповіла вона чоловікові.

– Ну, дякувати Богу, хоч у цьому пощастило, – досадливо висловився Данило.

Нарешті вся компанія увійшла всередину ощадкаси. Там один із працівників обслуговував клієнта, а решта службовців готувалися до закриття установи.

– Здрастуйте, – тихенько промовив Данило, підійшовши до касирки. – Ми хотіли б анулювати внесок у ощадну касу, який зробили кілька годин тому.

Він показав рукою на Марію та Ірину, які з опаскою оглядалися по сторонах.

– Будь ласка, – охоче відгукнулася співробітниця установи, посміхаючись. Жінка працювала касиром уже років зо два і її важко було чимось здивувати. – Для цього підійдіть до другого віконця та оформіть необхідні документи.

Данило зі свитою з дружини та тещі перемістився за вказаною адресою.

– Ми хочемо забрати внесок, зроблений дві години тому, – дружелюбно повідомив він, простягаючи ощадну книжку завідувачеві.

– Немає проблем, – кивнув головою Станіслав Гунько, – але подумайте ще раз, адже ви втрачаєте проценти за вкладом.

– Ми вже все обдумали, – запевнив голова сім’ї Шаблів.

– Тоді я виписую квитанцію на зняття усієї суми? – уточнив завідувач ощадкаси.

– Ми б хотіли отримати свій внесок у тій самій формі, в якій клали, – на обличчі Данила завмерла напружена посмішка.

– Ви маєте на увазі золото?

– Так.

– На жаль, це неможливо, – скорчив засмучену пику Гунько, – ми вже відправили сьогоднішню виручку з інкасатором. Але у нас достатньо резерву, щоб видати вам усю суму вкладу в карбованцях.

– Можливо, хоч частину суми можна забрати золотом? – зробив останню відчайдушну спробу Данило, хоча в глибині душі вже не вірив у її результативність.

– На жаль, нічим не можемо Вам допомогти, – розвів руками Станіслав.

Кров відлила від Данилового обличчя; воно раптом зблідло, а масивний, схожий на картоплю, ніс ніби загострився. Під шкірою стали проступати жовна. Чоловік міцно стиснув кулаки, але нічого не сказав.