У полоні

У полоні

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1941 рік, листопад. Табір військовополонених у Бериславі.

Студена листопадова ніч хазяйнувала у таборі військовополонених. Різкі пориви холодного вітру раз у раз проносилися над ровами, в яких утримували колишніх бійців Червоної Армії. Але на дні траншеї рух повітря був не настільки сильним, як на поверхні, що давало можливість людям хоч якось подрімати. Лежати на землі холодно, але іншого виходу не було: червоноармійці підкладали під себе листя або солому, яку німці іноді їм кидали, застеляли імпровізовані ліжка всяким ганчір’ям і мотлохом, міцно притискалися один до одного і в такому вигляді спали. При цьому на вошей, які ссали кров, звертали увагу лише новачки, а досвідчені ветерани табору їх майже не помічали.

Данилові снилася Томаківка. Яскраво уявлялося, як він сидить у центральному парку на лавочці й покурює з друзями цигарки... Ласкаве сонечко пробивається крізь літнє листя дерев, примушуючи мружитися і відвертатися від настирливих сліпучих променів. Але чомусь сонце не гріє; навіть навпаки, промені нахабно залазять за комір і холодять плече крижаним дотиком. Чоловік відчув, що замерзає, зіщулився і міцніше обійняв полоненого, який лежав попереду. Те саме зробив молодий хлопець, що спав ззаду Данила. Стало трохи тепліше, але ненадовго.

Незабаром від шиї до спини і живота потекли струмки води: це холодний осінній дощ вступив у свої права. Мимоволі довелося прокидатися. Проте головним відчуттям, котре заполонило мозок Данила, щойно він проснувся, був голод. Їсти хотілося настільки, що здавалось, ніби живіт зводять судоми. Чоловік навіть рефлекторно доторкнувся до нього рукою, а потім проковтнув слину. Але усвідомивши, що вгамувати голод немає жодної надії, він вирішив хоча б позбутися дискомфорту, пов’язаного з дощем.

Тим часом військовополонені стали приймати вертикальне положення, прагнучи зменшити кількість води, яка потрапляла на тіло. Данило теж наслідував їхній приклад.

– А-а-а-й, – застогнав він, відчувши пронизливий ревматичний біль у суглобах ніг.

Долаючи його і сконцентрувавши на цьому всю свою силу волі, виснажений бранець все ж підвівся, випростався і, широко відкривши рота, спробував глибоко вдихнути.

– Кха-кха-буха! – несамовитий кашель вирвався з грудей Данила...

Вже близько тижня він із тривогою помічав небезпечні ознаки погіршення свого здоров’я: на тлі хронічного голодування та постійного холоду відновилися задавнена хвороба легенів та ревматизм. Груди боліли від постійного бухикання, з носа текло. На додачу не давали спокою розпухлі коліна та щиколотки, які майже весь час нили. А тепер, здається, ще й температура піднялася.

«У такому стані та за таких умов я довго не протягну, – подумав Данило. – Якби хоч яка-небудь годівля та дах над головою...»

Люди почали хто як затулятися від крапель, що падали з неба. В хід пішли плащ-палатки й речові мішки; але ці "предмети розкоші" були тільки у деяких полонених, в той час коли більшість не мала можливості стерпно захиститися від дощу, котрий все посилювався.

Данило був серед щасливчиків, що мали речовий мішок. Як і інші військовополонені – володарі цього предмета побуту – він натягнув його на голову та плечі, а потім постарався прийняти положення, яке б призводило до найменшого намокання одягу. Однак це не врятувало: дощ уже перейшов у зливу, і через невеликий час нижня частина обмундирування повністю просочилася водою.

«Ось таке лікування холодними примочками мого ревматизму й застуди», – сумно зіронізував чоловік, намагаючись переміститися у бік, аби вибратися з калюжі, що утворилася прямо під ним.