Золота лихоманка

Золота лихоманка

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1931 рік, жовтень. Томаківка.

Активний сільськогосподарський сезон добігав кінця, а тому роботи на колгоспних полях поменшало. Марія після трудового дня забігла на присадибну ділянку, швидко подоїла корову, потім упоралася з рештою домашньої живності й пішла на вечірній базар. В руках у неї були дві сумки з молоком, яйцями та овочами на продаж. Прохолодний осінній вітерець не став на заваді; навпаки, він підганяв жінку до більш інтенсивних дій.

«Товару небагато, так що за годину-півтори повинна впоратися», – прикинула вона час стояння за прилавком.

Задоволена тим, що, напевне, сьогодні перед сном удасться погомоніти з сусідками, Марія прискорила крок.

Базарні завсідники зустріли свою колегу звичайними привітаннями:

– Привіт! Ти сьогодні швидко? – припустила Дарина, оглядаючи зовсім не великі сумки своєї сусідки по торговому місцю.

– Та хотілося б... Думаю ще заскочити до Пелагеї.

– Тоді займай одразу два місця за прилавком: своє і Сарине. Їй сьогодні не до того, – якось змовницьки примруживши очі, тихо промовила Дарина.

– А що таке? – здивувалася Марія.

– Вчора до них нагрянуло ОГПУ, провели обшук; вилучили золото та коштовності, а Гершу забрали. Так Сара сьогодні клопочеться, як чоловіка визволити з каталажки.

– Почекай! Як це – вилучили, забрали?! – не зрозуміла Марія. – Герша ж ювелір, це його робота!

– Не знаю... Чула, що є якийсь циркуляр, і вони шерстять насамперед тих, у кого може бути золото.

Марія почала розкладати товар по прилавку, але серце було не на місці: думки про глечик із золотими монетами, прихованими на чорний день, роз’ятрювали уяву:

«А раптом нагрянуть і до нас?! Адже можуть і знайти! І що тоді? Вилучать і заарештують! Потім доводь, що ти не верблюд!»

Підійшли покупці, стали питати ціну, але Марія відповідала якось невпопад, а одного з особливо перебірливих клієнтів навіть різко відшила.

– Щось ти сьогодні неврівноважена, – зауважила Дарина, – на людей кидаєшся.

– Та голова болить, – збрехала Марія, не бажаючи видавати причину своєї дратівливості.

Жінка ще довго переживала, так і сяк прикидаючи можливість обшуку у себе вдома; але, зрештою, дійшла висновку, що ОГПУ бере в розробку тих, хто пов’язаний із коштовностями за родом свого заняття. Такий висновок трохи заспокоїв нерви, хоча десь усередині черв’як, який підточував спокій, залишився.

Як на зло, цього вечора якось не задалася й торгівля. Простоявши до темряви, Марія так і не розпродалася. Довелося частину товару нести назад додому.

«Нічого, – заспокоїла вона себе, – завтра на поле не йдемо, тож збігаю на базар зранку. Авжеж за день надолужу втрачене».

Коли жінка увійшла до хати, то виявила, що всі вже сплять.

«Буду теж лягати, – вирішила вона, – завтра треба встати раніше».

...

Тільки-но розвиднілося, а Марія вже тягла тачку з продуктами на базар. Цього разу вона вирішила затаритися на повну: крім молока, яєць та овочів, у візку знаходилося ще кілька тушок півників, сир, масло, сироватка, борошно та сало.

Базар саме розгортався. Марія включилася у його звичну ранкову суєту. Вона щойно почала оформлювати прилавок, коли підійшла Дарина.

– Привіт, подруго! – окликнула та Марію, яка її ще не бачила.

– А, доброго ранку, Дашо!

– Чула новину? – з місця в кар’єр заявила Дарина. – Івана Мезенця, Карпа Гуляя та Алевтину Созонову також в ОГПУ забрали. Знову ж таки експропріювали у них золото й коштовності. А в Іваненка та Рабиновича нічого не знайшли, але вручили повістки і теж забрали на допит.

– Ну нехай Івана та Мойшу, а Карпа й Алевтину за що пустили в оборот? – злякалася Марія.

– Карпа як колишнього куркуля, а Алевтина у громадянську завідувала лікарнею.

– І що?

– Можуть мати золото, – авторитетно заявила Даша, – ось їх і притягують як спекулянтів та укривачів. А якщо не виходить – беруть у розробку, намагаються розколоти.

– Ну, а тих, у кого знайшли золото, навіщо забирають?

– А раптом не все знайшли? Плюс – звідки взяв? Випитати, хто ще має. Натиснуть, пристрахають – ось і є наступні кандидати на обшуки-арешти.

– А як Герша, не повернувся? – поцікавилася Марія, озираючись на всі боки і шукаючи очима Сару, але не знаходячи її.

– Ні, але начебто обіцяли відпустити завтра, – повідомила Дарина.

І знову настрій у Марії зробився огидним. Хоча торгівля йшла жваво, у голові крутився цілий рій тривожних емоцій:

«Алевтина може не витримати допиту... ОГПУ і не таких розколювало... Розкаже, що мамі теж у громадянську платили золотом за харчування, – і пиши пропало. Та й чекісти – не дурні, свою справу знають: якщо знайшли коштовності у завідувачки лікарні, то можуть вийти і на кухарок... Що ж робити?! Може переховати глечик? Але так ще швидше знайдуть!» – металася жінка в паніці, проте не знаходила виходу із ситуації.