Літературні читання

Літературні читання

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1941 рік, жовтень. Куйбишевська залізниця.

Знову дорога. Монотонний стукіт коліс... За цей день Петро, на додаток до звичайного хліба, випив глечик молока та з’їв п’ять морквин. І буквально надвечір все його тіло й мозок відчули величезний приплив свіжої енергії та сили. Він наново відчув, що молодий. Від стану безвиході не залишилось і сліду: покращився настрій, захотілося жартувати, спілкуватися з друзями, відчувати позитивні емоції.

Чергова зупинка. Санітарні заходи. Петя підійшов до відкритих дверей вагона і вдихнув на повні груди свіже, морозне, пахнуче хвоєю уральське повітря. Ще прощально світило сонце, ледь чутний легкий вітерець приємно пестив щоки. Сніжно-зелені присадкуваті величні гори вражали своєю добротністю та надійністю.

Хлопцеві чомусь згадалися слова з вірша Єсеніна: «Не жалею, не зову, не плачу. Всё пройдёт, как с белых яблонь дым».

– Так, усе пройде! Зі мною, чи без мене, – констатував Петя… – Але як хочеться, щоб зі мною, молодим, щасливим, веселим.

Непомітно для себе він почав міркувати над символічністю поезії Сергія Єсеніна. У ньому знову прокинувся літературний критик, нехай ще й тільки початківець, але яскравий і амбітний, той, що вже першими своїми статтями показав блискучі здібності до порівняльної оцінки та логічного мислення.

Були й несміливі, але ефектні спроби поетичної творчості, які багато в чому наслідували великих поетів початку 20-го століття. Петро реально розумів, що далекий ще від досконалості, але він любив і вмів учитися, уперто працюючи над собою. А разом з неабиякими здоров’ям і розумовими задатками, перші успіхи обіцяли йому чудові перспективи.

Так, в інституті він був одним із найкращих, а якщо сказати відверто – найкращим студентом. Залучити його на свою кафедру бажали багато викладачів. Він же обрав свого кумира, доктора трьох наук ще дореволюційного гарту, професора Дмитра Миколайовича Зінчука. Петро захоплювався цією людиною енциклопедичних знань, чудовим оратором та педагогом. Їхній тандем молодості й мудрості просто зобов’язаний був увінчатися якісно новими науковими методами та підходами. Питання про аспірантуру було практично вирішене ще за рік до закінчення інституту…

А потім його вчителя разом зі ще кількома найкращими викладачами забрав НКВС. Всі надії та перспективи вмить зруйнувалися, оголивши в душі безодню страху, розгубленості й нерозуміння. Того разу чергова студена хвиля репресій прокотилася зовсім близько, до кісток обдавши Петра своїми крижаними бризками. Про наукову роботу довелося забути. У ситуації, що склалася, верхом бажань було закінчити інститут і тихо працювати вчителем у якомусь далекому селі, де ніхто навіть уявити не зможе, що скромний педагог лише рік тому був улюбленцем професорів – "ворогів народу".

Хлопець упіймав себе на тім, що знову збився на невеселі спогади. Але він не вважав допустимим розкисати, тож рішуче відкинув зневіру, ще раз подивився на мальовничий краєвид і попрямував усередину вагона, аби розділити враження від побаченого з друзями.

– А знаєте, – натхненно почав Петро, – під час стоянки я звернув увагу на красу тутешньої природи, на величність давніх Уральських гір. Скільки поколінь людей вони пережили, але стали з часом тільки стійкішими й мудрішими. Так і люди з віком стають стійкішими та мудрішими. Я тільки зараз зрозумів, чому, коли побачив цей прекрасний пейзаж, – згадав вірші Сергія Єсеніна: підсвідомо я порівнював своє життя, еволюцію поглядів і сьогоднішній стан із життям відомих і шанованих мною людей. Саме рядки цього неперевершеного лірика «Не жалею, не зову, не плачу… Всё пройдёт…» напрочуд гармоніювали з моїм настроєм. Так, саме те, що я відчував і переживав.

Арештант гордо підняв голову, вдихнув на повні груди повітря і почав декламувати Єсеніна. Він умів і любив це робити. Після короткої паузи, призначеної для усвідомлення слухачами величі витвору мистецтва, він приступив до його аналізу, вміло залучаючи товаришів до дискусії, спонукаючи їх висловлювати свої враження й емоції, спостереження та висновки. Потім слідували інші вірші – Єсеніна, Блока, Маяковського, Шевченка, Рильського... І знову порівняння, фрагменти біографії, зв’язок із теперішнім становищем.

Такі "літературні слухання" були однією з небагатьох світлих віддушин у жалюгідному "вагонному" існуванні. Заводієм у них майже завжди виступав Петро, який професійно і всебічно володів питанням.

Група "інтелектуалів" була досить різношерстою: вчені, інженери, вчителі, військові, прості робітники та селяни. Головним об’єднуючим їх чинником було прагнення до знань і пізнання, до цивілізованого культурного спілкування. Петро був авторитетом у галузі літератури, історії та політекономії. Інші члени групи добре розумілися на інженерії, геологорозвідці, музиці, промисловості, сільському господарстві, столярній справі, міжнародних відносинах. Вони також із задоволенням ділилися своїми знаннями. Поряд із обговоренням "громадських" тем, значний час "інтелектуали" приділяли також розмовам про порядки в ГУЛАГу. І майже щодня відбувалися диспути на різні теми. Саме вони допомагали знедоленим зекам триматися морально, хоча б частково розфарбовувати похмуре існування такими необхідними людям яскравими фарбами та позитивними емоціями.

...

Відчувши на собі чудодійну силу придбаних на останні свої гроші продуктів, Петя вирішив надалі ті кілька морквин, що залишилися, з’їдати по одній на день, щоб отримати від них максимальну користь для організму. Щоправда, у дійсності він не зміг повністю протистояти спокусі і кожного наступного дня вибирав для споживання найбільший корінь. Разом із додатково отриманими продуктами, це дало змогу відносно безбідно проіснувати ще деякий час.