Над артіллю згущуються хмари

Над артіллю згущуються хмари

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1931 рік, жовтень. Томаківка.

Добіг кінця активний сільськогосподарський сезон. Урожай 1931 року видався скромнішим за попередній. А ось плани хлібопостачання для колгоспу «Богатир» виросли приблизно на третину. Підводячи бухгалтерський баланс, Данило виявив, що зібраного зерна ледве вистачає, щоб розрахуватися за зобов’язаннями перед державою. У зв’язку з цим він ініціював збори братів для обговорення становища. Цього разу зібралися вдома у Василя.

– Якщо повністю виконати план хлібопоставок, то продуктів, що залишаться від урожаю, нам не вистачить навіть на нормальне харчування, – повідомив бухгалтер артілі, коли всі члени активу були в зборі. – Ми можемо забезпечити із цього зерна насіннєвий фонд, але на утримання живності майже нічого не залишиться.

Брати задумалися... За непрямими ознаками вони розуміли, що результати цього сезону суттєво гірші, ніж попереднього. Але щоб настільки?! Такого ніхто не очікував.

– Невже справді так погано? – спитав засмучений Дмитро. – Мені здавалося, що мало б вистачити...

– Якби не збільшили план – то вистачило б на все, хоча й ледь-ледь, а так...

– Отакої, хлопці, дохазяйнувалися ми... – гірко посміхнувся Іван. – Працюємо, як у тій приказці: «Досить, батьку, торгувати: здачу нічим вже давати».

– А з яких шишів раптом збільшили план? – обурився Василь. – У нас майже все, як минулого року.

– Все – та не все: змінився статус нашої землі та статус артільників, – пояснив Данило. – Наприклад, ставка податку нижча з оброблюваної площі, яка прирощена в поточному році. Минулого року такої землі у нас було майже половина, а цього року – проти минулого – жодного приросту. Знову ж таки, якщо в поточному році прийняли в артіль бідняків – з їхньої землі податок мінімальний; торік увійшло до артілі п’ять таких бідняцьких сімей, а цього року це вже не бідняки, а колгоспники, і податок – на загальних підставах.

– Оце тобі й на! Хитро вони розставили бухгалтерські пастки, – зі злістю зауважив Іван, хитаючи головою.

– Така у них робота, – констатував Данило, – вони ловлять – ми вивертаємося.

– І як же нам викрутитись цього разу? – поцікавився Дмитро.

– Не знаю, – розвів руками Данило, – давайте думати.

Настала хвилина роздумів. Кожен мовчки прикидав варіанти дій, свої та чужі вигоди і втрати. Періодично брати поглядали один на одного, ніби оцінюючи становище своїх візаві та їхніх сімей при тому чи іншому розвитку подій.

– Я вважаю, що грати в азартні ігри з державою однозначно не варто, – сказав Іван, обводячи пильним поглядом присутніх.

– Згоден, – підтримав голову артілі Данило, – це вийде собі дорожче.

– Може, ми їм ще з торішніх запасів пшениці підкинемо? – іронічно промовив Василь.

– Якщо це треба буде зробити, щоб нас не посадили, то підкинемо, – холодно відрізав Іван. – Чи ти забув, заради кого та заради чого ми заварювали всю цю кашу? – він витримав паузу, не зводячи очей з Василя. – Дякувати Богу, майже два роки протрималися, вважай, без особливих втрат: нікого не вислали, не посадили; в теплі, в добрі...

– Все це правильно, але при такому темпі закручування гайок наступного року з нас стягнуть три шкури і для виконання державних поставок не вистачить жодних заощаджень, – Дмитро підсунув табуретку до столу, витягнув з кишені мішечок із махоркою та почав робити самокрутку.

– Ми рік працювали – і за підсумками майже нічого не заробили, – озвучив свої думки Василь. – І я вас питаю: чи є в цьому сенс?

– Мабуть, на державній службі я отримував би більше, – оголосив свої міркування Данило, – і робота непильна... І нікому нічого не винен.

Він підсів до свого молодшого брата та приєднався до трапези виготовлення самокруток.

– Я бачу, ви надумали драпати з артілі? – суворо запитав Іван двох наймолодших братів.

– У нинішній ситуації для мене це було б найкращим виходом, – зізнався Данило, – хоча заради Васі я готовий ще якийсь час зображати з себе колгоспника.

– А ти? – звернувся голова артілі до Дмитра.

– Я теж, – молодший брат знизав плечима, – працювати, як віл, і бути ще винним, мені, щиро кажучи, не дуже хочеться. Краще вже піти муляром на будівництво. Там платять від виробітку. І репресій боятися мені немає сенсу; адже до куркулів мене аж ніяк не можна зарахувати. Але якщо потрібно потерпіти заради інших, – я готовий.

– Мені теж перестало подобатися наше становище артільників, – погодився з братами Іван, – а основною нинішньою проблемою, як на мене, є те, як вийти з нього без особливих втрат.

– Даню, ти найкраще знаєш ці юридичні хитрощі, – звернувся до брата Василь, – може порадиш, як нам так виважено вчинити, щоб і вовки були ситі, і вівці – цілі?

– Є в мене одна задумка, – з таємничим виглядом промовив Данило, – але не впевнений, чи сподобається вона вам...

– Говори вже, якщо почав! – скипів Василь.