Остання покупка

Остання покупка

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1941 рік, жовтень. Куйбишевська залізниця.

– Виходь на повірку! Усім вишикуватися в одну шеренгу! Крок управо, крок вліво – вважаються втечею, охорона стріляє без попередження! – двері вагона відсунулися і пролунала серія стандартних знайомих команд.

Дві останні зупинки були зроблені на невеликих станціях, процедури роздачі дров та провіанту відбувалися на них поспіхом, що унеможливлювало надійне витрачання грошей. А що буде зараз?

Цього разу командував процедурою лейтенант НКВС середнього віку. На руці у нього не вистачало двох пальців, що могло свідчити про його бойове минуле. В підпорядкуванні у службіста були здебільшого молоді, зелені, мабуть щойно призвані солдатики. Зовсім ще хлопчаки, вони, напевно, проходили у цьому містечку прискорений курс навчання перед відправкою до діючої армії. Становище на фронтах було важке, тому для охорони ув’язнених, замість відправлених у райони бойових дій співробітників НКВС, часто використовували курсантів і ополченців, які вдосконалювали своє бойове мистецтво у навчальних частинах.

Петро вистрибнув з вагона одним із перших, трохи відійшов убік і почав спостерігати за тим, що відбувається, уважно вслухаючись і вдивляючись у дії охорони. Лейтенант командував процесом досить грамотно, без зайвої метушні та запопадливості. У його манерах відчувалася певна нотка демократизму, але водночас він повністю контролював ситуацію. До вагонів із карними злочинцями керівник приставив більш досвідчених НКВС-ників, а видачу пайків та дров політичним проводили в основному курсанти й ополченці.

Якраз у той час, коли Петро чекав, поки "співвагонники" зістрибнуть на сніг, повз них пройшов лейтенант, мимохідь віддаючи розпорядження підлеглим. Сержантик, який саме підбіг до начальника, браво доповів:

– Товаришу лейтенанте держбезпеки, один із трьох вагонів, призначених для приєднання до потяга із ув’язненими, перебуває у неробочому стані. Проблеми із обшивкою. Робітники кажуть, що для усунення несправностей їм потрібно близько години.

Лейтенант подивився на годинник, щось запитав у залізничного службовця, який його супроводжував, зробив запис у блокноті.

– Скажіть, що вони мають 50 хвилин. І дайте їм на допомогу трьох курсантів з Вашого відділення.

Сержант побіг виконувати наказ. Тим часом лейтенант підійшов до двох ополченців, відповідальних за видачу продуктів і дров для ув’язнених із вагона, в якому "подорожував" Петя.

– Як справи, Василю Івановичу, все готове? – по-дружньому запитав лейтенант одного з ополченців, старшого за віком.

– Та ні, бісові душі зі складу обіцяли ще принести рибу та сухарі, але щось не несуть. А хлопці-ув’язнені дуже вже слабі, мруть. Ось і з мого вагона два трупи винесли. Треба б додати людям їжі, адже ж їх везуть працювати, а трупи нічого не зможуть зробити для нашої перемоги, – приземкуватий українець, явно із селян, говорив, перемежаючи українські та російські слова; при цьому він діловито і з розстановкою закінчував останні приготування до дорученої йому процедури.

Петра ніби струмом пробило. По-перше, він почув рідну мову, а по-друге, цей простий немолодий дядько так влучно і стисло висловив те, що вже багато місяців не давало спокою і самому Петрові: чому треба морити голодом, повільно вбивати людей, здатних своєю працею принести набагато більше користі, ніж ті нещасні зайві 200 грамів хліба в день на людину?

– Роздавай те, що є, Василю Івановичу, а потім з’їзди на возі з парою курсантів до складу та спробуй забрати обіцяні рибу й сухарі, – тихо сказав лейтенант. – Поїзд стоятиме ще годину, отже можеш встигнути зробити добру справу для Батьківщини і для цих людей.

Злегка кивнувши головою в бік ув’язнених, він посміхнувся одними куточками губ, а потім жорстким командним тоном розпорядився:

– Ув’язнені з восьмого вагона! Вишикуватися в шеренгу по одному! Приготуватися до переклички, а також до отримання пайків і дров!

Почалася звична метушня. Але почутий діалог між лейтенантом і ополченцем уже запустив у душі Петра лавиноподібно наростаючий вир почуттів. Будучи людиною чутливою і захопливою, хлопець миттєво перейнявся повагою до свого доброго і скурпульозного земляка. Думки про необхідність отоварити останні батьківські гроші гарячково накладалися в Петровій голові на нові яскраві емоції. І вже через кілька секунд рішення було прийнято: слід ризикнути, довіритися цьому ополченцю, і попросити його купити продуктів на ті десять карбованців, що залишилися.

«Одного разу прийняте рішення не обговорюється, не переглядається, а підлягає виконанню», – це незмінне правило було одним із основоположних каменів у характері Петра, незаперечною аксіомою, якій він слідував усе життя.

Ось і тепер мозок, відкинувши емоції, запрацював чітко, як годинниковий механізм, для реалізації чергової мети.

«Люди, які відповідають за роздачу пайків і дров, порядні, старанні та досить терпимі, – думав він, – усе підготували заздалегідь. А враховуючи те, що двоє арештантів із вагону померли, пайків має вистачити на всіх, і навіть ще залишиться. Водночас ув’язнені, навчені гірким досвідом, намагатимуться якнайшвидше отримати належне. Отже, щоб поговорити з ополченцем, найзручніше було б стати в чергу останнім: так ніхто не підганятиме й не заважатиме. Ситуація поки що складається сприятливо, але потрібно потрапити в кінець шеренги».