Йося

Йося

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1931 рік, червень. Томаківка.

Петя попереду всіх вбіг у прохолодну зеленувату воду. Бризки з бурхливою силою виривалися з-під його ніг, подібно до іскор розлітаючись у різні боки. Коли тулуб, який рвався вперед, відчув, що втрачає рівновагу, ступні востаннє пружно відштовхнулися від дна і тіло занурилося у приємне блаженство.

Виринувши, підліток побачив, що друзі наслідують його приклад.

– Федько лов! – вигукнув він, побачивши, як той останнім убігає в річку.

Через мить пацани кинулися врозтіч від щойно призначеного ловлячим, а Петрик, в черговий раз пірнувши, надовго зник з поля зору. З’явився він поруч із місцем, де перед тим був Федір.

– Федю, ти куди поплив?! Я тут! – закричав Петя. Але об’єкт його знущань тільки мельком відзначив місцезнаходження Петра, одночасно вкладаючи всю свою енергію у спробу наздогнати Васю.

Декілька помахів руками – і Федько відчув, що зачепив свою жертву. Він зупинився та поплив геть, однак Василь не подавав виду і продовжував поводитися так, ніби йому вдалося втекти від переслідування.

– Васько лов! Вася лов! – запищав своїм тоненьким голоском Федя, але його вигуки не мали результату.

– Не впіймав, не впіймав! – заволав у відповідь Васько і для більшої переконливості показав другові язика.

Настала незручна пауза, під час якої погляди всієї групи підлітків звернулися до берега. Там у тіні верби сидів, спостерігаючи за видовищем, їхній штатний третейський суддя – ексцентричний дурник Йося.

Незважаючи на страшну спеку, одягнений він був у своє традиційне вбрання – засмальцьований, із розірваним рукавом синій піджак і такі ж замусолені неосяжні, мабуть, колись білі, штани, підперезані мотузкою. Крізь дірки у штанях на сідниці та гомілці просвічувала шкіра.

Йося був уже немолодим: зморшки неглибокими борознами вкривали його безглуздо усміхнене, безневинне, заросле довгою клапчастою щетиною обличчя. Тепер уже ніхто не пам’ятав, як і коли з’явився цей бродяга серед хлопців. Всім здавалося, що він був у компанії споконвіку. У поведінці Йосі напади навіженості періодично перемежовувалися з періодами просвітлення. Слоняючись, як хвіст, за пацанами, дурник став у групі підлітків чимось на зразок безкоштовного додатку: то забавляв хлопців своїми ідіотськими витівками, то подавав м’ячі та палки, які далеченько залітали в процесі гри. Часом він наглядав за хлопчачими речами або виступав носієм істини в останній інстанції при суперечках, а бувало й сам грався разом із дітлахами.

Цього разу, усвідомивши необхідність своєї участі у вирішенні проблеми, Йося збудився та заходився рачки швидко пересуватися до води.

– Гав, гав, гав! Вася лов! Васько лов! – по-собачому прогавкав він, забігаючи при цьому у воду.

Як тільки вода стала заважати йому викрикувати свої вигуки, босяк повернувся на мілину та взявся хапати з дна жмені мулу й кидати їх у Василя, продовжуючи після кожного такого кидка гавкати і повторювати:

– Васько лов! Гав! Гав! Вася брехло!

Цього було достатньо для підлітків.

– Васько лов! Вася лов! – заволали вони, гребучи подалі від нового ловлячого.

Коли Йося вихопив із дна чергову порцію мулу, виявилося, що пацани вже не потребують його послуг. Засмучений, він умостив мул собі на голову і почав розмазувати його по волоссю, обличчі та піджаку. Потім, ридаючи, пішов на своє місце під вербою. Побачивши це, група хлопців пирснула зі сміху.

– Йося дурень! Йося ідіот! – вигукували вони, забувши на деякий час про гру й упиваючись витівкою жебрака.

Петі на мить стало шкода бідолаху, але довго журитися хлопці йому не дали: один з найкращих плавців їхньої групи, який саме став ловом, улучив момент і на крейсерській швидкості наблизився до Петра, котрий якраз зазівався. Спроба в останню мить вислизнути з-під загрози та втекти від переслідування не увінчалася успіхом. А тому довелося показувати свої здібності в якості ловлячого.