Арештанти в дорозі

Арештанти в дорозі

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1941 рік, жовтень. Куйбишевська залізниця.

Вагон-теплушку страшенно торгнуло, щось заскрипіло. Мірне похитування, яке за цим послідувало, згодом припинилося. Ззовні почулися голоси. Петро миттєво прокинувся: це станція. Не можна проспати такий момент, адже на станціях часто видають пайки, дрова та воду.

Ось уже скоро місяць, як засуджених, серед яких був і він, кудись везуть. За цей період двічі їхній вагон по кілька днів стояв у тупиках. А останнім часом все більше дошкуляли уральські морози. Незважаючи на те, що довкола була тайга, дров видавали недостатньо, і "теплушка" була зовсім не теплою.

Багато ув’язнених застуджувалося. Про ліки не могло бути й мови, так що сподіватися можна було лише на свій організм, речовий мішок та одяг. Петя дякував Богові за те, що хоча б із цим "джентльменським набором" у нього було все гаразд, і це давало йому, хай і невелику, але "фору" перед іншими арештантами.

Як не цинічно це виглядало, але теплим одягом, взуттям і корисними в ув’язненні речами в мішку він був зобов’язаний відсидці батька. У 1938 році Данило Капітонович працював скромним державним службовцем нижчої ланки. Якось додому нагрянуло НКВС, і після цього він майже рік провів у в’язницях і таборах. На щастя, за повальними арештами послідувала кампанія часткового виправлення "перегинів", під яку підпав і батько. Але з того часу, навчений досвідом перебування в державних установах примусового виховання, запасливий українець завжди мав напоготові "тривожний" речовий мішок з усім необхідним у таборах: їжею, теплими речами, посудом, грошима та іншими корисностями.

Щоправда, батьки були здивовані та збентежені тим, що мішок став у нагоді не їм, а їхньому єдиному 21-річному синові, їхній гордості та надії. Петро лише нещодавно закінчив з відзнакою Запорізький педагогічний інститут, і наступного дня мав їхати до свого першого місця роботи у школі. Але був заарештований. За які гріхи покарали помішаного на чесності студента, що вийшов із самих низів народу і беззавітно вірив у соціалістичну ідею, батьки просто не знали. Не знав цього і сам Петя. Він вважав те, що сталося, жахливою помилкою і сподівався на її швидке виправлення.

Але до моменту порятунку, в цих моторошних умовах потрібно ще дотягнути, вижити, не зламатися! А щоб вийти зі скрутного становища у 21 рік, дуже потрібна дружня підтримка старших, досвідченіших товаришів. Добре, що тут усі вони рівні – молоді й старі, вчені й робітники, селяни і військові, вчителі та учні. Тут – школа комунізму: всі однаково безправні, бо мають однакові шанси померти невідомо заради чого.

Незважаючи на важкі умови, на те, що люди ставали схожими на ходячі та лежачі скелети, вони тяглися один до одного, намагаючись знайти співчуття, допомогу, підтримку. Всі знали, що це небезпечно, що НКВС на кожному кроці впроваджує своїх провокаторів, сексотів, донощиків. І все ж така небезпека не відвертала арештантів від спілкування та бажання обмінятися інформацією. Якимось внутрішнім чуттям вони знаходили серед сірої знедоленої маси голодних озвірілих істот споріднені душі, а знайшовши їх, ділилися своїми думками, сумнівами, досвідом, знаннями.

Поступово сформувалися групи за інтересами. Це допомагало прикрашати жалюгідне існування, давало хоча б емоційне задоволення. А крім того, разом, підтримуючи та допомагаючи один одному, легше було долати тяготи та злидні зеківського життя.

– Колеги, здається, це досить велика станція. Можливо, буде шикування з видачею дров та їжі. Давайте про всяк випадок приготуємось, – Іван Федорович Лі-Щербаченко, неформальний лідер групи, до якої входив і Петро, напівжартома, напівлагідно називав друзів по нещастю колегами.

Серед "колег" почалося слабке пожвавлення, але частина з них продовжувала лежати на своїх місцях, не бажаючи розлучатися з таким приємним накопиченим у лігві теплом. Десь далеко зовні почулися командні голоси і брязкіт вагонів, що відкриваються.

– Наші наставники з НКВС із ніг збиваються, щоб забезпечити нам безбідне існування, а ви не зволите навіть встати з ліжка та прийняти спеціально привезені з Москви хліб-сіль і червону рибу, – Іван Федорович примружив свої лукаві очі та почав розкладати по кишенях і схованках в одязі речі, які можуть стати в нагоді.

Особистий приклад подіяв. Більшість чоловіків теж почали збиратися. Особливо важко доводилося тяжкохворим. Страшно було дивитися на людей, що куталися у рване ганчір’я, кашляли і харкали кров’ю. Їхні дні були вже злічені, й допомогти їм було неможливо. Але вони з останніх сил намагалися вхопитися за будь-яку, навіть найменшу соломинку, сподіваючись вижити, а насправді – майже завжди – лише подовжували свої страшні муки.

Петро теж зібрав усе необхідне. Віднедавна під час зупинок він зондував ґрунт на предмет можливості витратити свої останні 10 карбованців, що залишилися від грошей, узятих вдома. Нині стан його здоров’я суттєво погіршився через тривалий голод, авітаміноз та холод. Він це відчував фізично, звідуючи якийсь ниючий біль у всьому тілі; бачив свої висохлі члени та випираючі кістки. Страшними стимуляторами, котрі підхльостували негайно залучати будь-які резерви, служили і трупи, що вивантажувалися з поїзда майже на кожній станції. Адже за час "подорожі" тільки в їхньому вагоні померло вже понад 20 людей, а на їхнє місце поміщали все нових і нових "свіжих" ув’язнених.

«Так, настав час пускати в хід свій останній домашній козир, – остаточно визначився Петро, – але не можна помилитися ні в людині, яка могла б купити їжу, ні в часі стоянки поїзда. Занадто дорога ціна помилки».