Підсумки першого року в артілі

Підсумки першого року в артілі

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1930 рік, жовтень. Томаківка.

Данило сидів за колгоспними паперами. Тепер, коли закінчився сільськогосподарський сезон, прийшов час підбити перші підсумки діяльності артілі. Попри всі побоювання, можна було з упевненістю констатувати, що врожай на колгоспних полях вийшов приблизно вдвічі більшим, ніж у минулі роки. Плюс і площі збільшилися, вважай, удвічі.

«Все-таки механізована обробка ґрунту і спільна робота на землі – велика справа, – зробив для себе висновок бухгалтер. – Продуктивність праці зросла вчетверо!»

Він пошпурляв туди-сюди кісточки рахівниці, щось записав у зошит і замислився. Потім відсунув папери й рішуче вийшов надвір. Насамперед Данило навідався до брата Дмитра, який жив по сусідству.

– Збирайся, – коротко сказав він йому, – візьмемо з собою ще Василя і підемо на розмову до Івана: треба дещо обговорити.

За стурбованим виглядом Данила Дмитро зрозумів, що справа серйозна. Тому мовчки одягнувся і приєднався до брата.

Незабаром актив колгоспу був у зборі. Мужики розсілися хто де в Івановій кухні.

– Ну, кажи, що в тебе за проблеми? – почав бесіду господар будинку, звертаючись до Данила, який виглядав стурбованим.

– Проблеми не тільки у мене, а в нас усіх, – повідомив Данило, – я підбив підсумки діяльності нашої артілі за рік. Все начебто непогано, але є питання щодо залишків...

– Ти ж казав, що ми повністю розрахувалися з державою і лишилася ще сила-силенна різного зерна та інших продуктів. Та я й сам це бачу: всі наші комори забиті, ще довелося і до сусідів проситись.

– Авжеж, це так, але в цьому і проблема, – погодився бухгалтер. – Насправді, такого врожаю, як цього року, ми зроду не отримували; а ще й площі збільшились. Зараз у нас є солідні запаси. Але що з ними робити далі?

– Ти плутаєш грішне з праведним, – пожартував Василь, широко посміхаючись Данилові. – Коли є – це добре; погано – коли нема.

– Я згоден із Васею! Ця проблема яйця виїденого не варта, – включився у дискусію Дмитро. – Вона вирішується дуже просто: залишити, скільки нам потрібно із запасом, а надлишки продати.

Чоловік поблажливо глянув на Данила, а потім, звертаючись до нього, розвів руками і посміхнувся:

– Ти завжди любиш шукати проблеми там, де їх нема. Чи по-твоєму, нам слід сидіти на нашому зерні, як собака на сіні?

Данило скривився, а Вася з Митею переглянулись і розреготалися. Справа в тому, що в сімейному колі любили періодично підсміюватися один над одним за особливі штрихи характеру. А відмітними рисами Данила, над якими всі жартували, вважалися його перестраховка й ощадливість.

– Ви можете сміятися, скільки хочете, але я віддавати результати своєї праці за безцінь не бажаю, – огризнувся Данило.

– Сміх – сміхом, але як би потім не кусати лікті, – обсмикнув розвеселілих братів Іван, – я теж думав над цим питанням, і вважаю, що Даня має рацію. Наша улюблена держава приватну торгівлю заборонила, а сама ціни встановила нікчемні...

– Саме так! – зрадів Данило появі однодумця. – Продати державі ми можемо, та потім на ці гроші навіть половини проданого зерна не купимо. А раптом наступного року неврожай!? Що здаватимемо в рахунок зернопоставок?

– Мабуть, у твоїх міркуваннях є раціональне зерно, – погодився Василь, розкинувши мізками. – Зараз люди бояться торгувати зерном навіть за ціною втричі дорожчою за державну; так що продати надлишки нині можливо хіба що державі за безцінь. Водночас якщо ми наступного року не зможемо виконати доведений згори план, то ризикуємо підпасти під примусові реквізиції.

– А можуть згадати і про розкуркулювання «куркулів, що зачаїлися», – доповнив думку брата Іван, впритул дивлячись Василеві в очі та ніби натякаючи на зовсім недавнє зарахування його до «ліквідованого класу».

– Чекайте, чекайте, – зауважив Дмитро, який досить довго мовчав, – а де ви збираєтеся зберігати таку прірву зерна та інших продуктів?

– До речі, гарне питання, – задумався Іван, – все це поки що лежить, де доведеться. Але з дня на день можуть піти дощі, а за місяць-другий – сніг та морози. Плюс миші та щури...

– Так, якщо не знайдемо підходящих сховищ – урожай може пропасти, – підтримав думки братів Василь.

– Потрібно провести інвентаризацію наявних комор і підрахувати, скільки чого ми можемо в них розмістити. А для всього, що не вміститься – треба будувати нові склади, – Данило, як завжди, підійшов до питання з бухгалтерської точки зору.

– А я якусь частину зерна взагалі закопав би на чорний день, – обережно вставив Василь.

– І котів треба десь роздобути; нехай стережуть припаси від гризунів, – уніс свою пропозицію Дмитро.

– Ну, оце вже державний підхід, – широко посміхаючись, з’язвив Данило, задоволений результатом розмови.

– На тому й зупинимося, – підвів риску старший брат і за сумісництвом голова артілі.

Увесь наступний місяць головною турботою колгоспників було будівництво сховищ та їхнє заповнення зібраним урожаєм.