Бутирки

Бутирки

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1941 рік, жовтень. Москва.

Більше години потяг стояв без руху. У загратоване товстою арматурою віконце нічого не було видно, оскільки зовні воно додатково було заслонене суцільним залізним щитом. Але звуки, які долинали до вух арештантів, свідчили про те, що поїзд знаходиться десь на околиці великого міста. З послідовності назв залізничних станцій, оголошуваних дикторами по дорозі, ув’язнені припустили, що це може бути Москва – столиця величезної країни, центр неосяжної держави.

І вони не помилялися, це справді була Москва. Щось символічне відчувалося в тому, що ініційовані з цього міста хвилі репресій повернулися до свого першоджерела тисячами поїздів із ув’язненими, засудженими та підозрюваними. Ці потоки людей, багатократно посилившись і помножившись при зіткненні з фашистською армадою, в розгубленості ринули назад. Такий тотальний доцентровий рух був продиктований, мабуть, підсвідомою вірою носіїв системи в те, що тільки майстер, який задумав і втілив у життя цю пекельну машину терору, зможе заново скласти її розладнаний внаслідок війни механізм.

Нарешті двері теплушки відчинилися.

– Виходь! У шеренгу по два шикуйся! – почувся десь осторонь глухий голос.

Потрапивши із задушливої атмосфери вагона на вулицю, Петро відчув хвилеподібно наростаючий із кожним подихом приплив сил. Вимучений нестачею свіжого повітря організм із захопленням упивався заповітним киснем, намагаючись наповнити ним кожну клітинку. Проте довго насолоджуватися можливістю дихати на повні груди не судилося: машини та "чорні ворони", що чатували біля вокзалу, одразу ж забирали ув’язнених у свої чіпкі обійми і розвозили по місцях призначення.

– Обвинувачені та засуджені за 58-ою статтею – зрада Батьківщини, шпигунство, контрреволюційна діяльність, – підходимо сюди, називаємо прізвище і вантажимося в машину, – зовсім молодий НКВС-ник жваво закликав "клієнтів". – Давай швидше, оперативно!

З усіх боків, як на базарі, долинали різномасті голоси співробітників держбезпеки, які таким дивним, але, як виявилося, досить ефективним способом, розділяли зеків залежно від тяжкості та типу злочинів, які їм ставилися у вину. Справа в тому, що за метушнею відступів, евакуацій і бомбардувань не було часу на цілеспрямоване перетасовування і перегрупування арештантів. Часто їх перевозили поспіхом, з’єднуючи разом карних злочинців із політичними, обвинувачених із ув’язненими. Тепер було досягнуто проміжного фінішу, і НКВС вирішило провести інвентаризацію.

Петро пройшов повз двох конвоїрів із гвинтівками напереваж, потім оминув співробітника органів з люто гавкаючою вівчаркою.

– Прізвище, ініціали! – відчеканив дзвінкоголосий особіст.

– Шабля, Петро Данилович.

Представник влади швидко пробігся по своїх паперах, задоволено кивнув.

– У машину! – скомандував він, після чого звернувся до наступного.

Петя швидко вліз у нутро машини-монстра й розмістився поруч із сидячими товаришами по нещастю.

До місця призначення їхали довго, з масою поворотів, зупинок та пробок. Коли залізні двері "воронка" нарешті відчинилися, перед очима постала похмура картина двору якоїсь в’язниці.

– Бутирки, – тихо промовив зек, який стояв поруч із Петром.

Знаменита московська Бутирська тюрма вразила своїм нарочитим мінімалізмом в усьому. Небагатослівна охорона, максимально урізаний режим дня, крихітна "житлова" площа на людину, мізерне харчування.

Петру "пощастило" сидіти у камері № 103, яка була відома тим, що в ній колись відбував покарання за революційну діяльність пролетарський поет Володимир Маяковський. Але на відміну від Маяковського, який мав у своєму розпорядженні всю цю одиночну камеру, нинішні ув’язнені мешкали тут у кількості дванадцяти людей. Таким чином, на кожного припадало трохи більше половини квадратного метра площі.

Посередині камери стояв довгий вузький залізний стіл. Уздовж його боків розміщувалися нари і лавка, а біля торця – табурет. У дальньому кутку була параша. Крім того, в стіни було вмонтовано віконце та двері, призначені для здійснення зв’язку із зовнішнім світом. Ось і весь набір меблів.

У камері було досить прохолодно, але водночас і задушливо через перенаселення. Для забезпечення основних своїх фізіологічних потреб ув’язнені розробили строгий життєвий графік, що передбачав періодичну зміну положення кожного відповідно до встановленої черги.

Найпроблемнішим моментом була відсутність достатньої кількості місць для сну. По суті, з цією метою можна було використовувати лише повністю укомплектовані постільними речами нари. Але спати по черзі на нарах – означало мати менше двох годин щодобового сну в розрахунку на кожного ув’язненого. Тож тонкий жорсткий матрац із нар перекочував на стіл. А вісім чоловік сідали за цей стіл з двох боків – по четверо на нарах і на лавці. Таким чином, одне, найкраще ложе виходило на столі, а ще два – на колінах у тих, хто сидів. Як ковдри та подушки використовували постільні приналежності комплекту нар та деякі речі співкамерників. Крім того, було ще одне місце на табуреті, яке також можна було використовувати для сну в сидячому положенні, оскільки тут не потрібно було дбати про товаришів, які спали в тебе на руках.