Полонення

Полонення

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

7 жовтня 1941 року, ранок. Театр бойових дій під Мелітополем.

Перше, що відчув Данило, виринаючи із небуття – нестерпна різь у плечі. Він спробував простягнути вперед привалену землею закривавлену руку, але у відповідь страшний біль пронизав усе тіло від маківки до тазу. Чоловік застогнав. Аби хоч трохи притупити страждання, поранений завмер, намагаючись навіть не дихати. Проте замість бажаного полегшення до вже усвідомленого болю додалося якесь відчуття жахливого дерев’яного гулу, який з усіх боків стискав неначе чужу голову.

І все-таки найжахливішим був стан тваринної паніки, який сконцентрувався в районі сонячного сплетіння. Саме він, зрештою, заслонив усе інше, вимагаючи першочергового й термінового розв’язання. Намагаючись усвідомити причину цієї всепоглинаючої тривоги, Данило став продиратися крізь пекельну муку болю, роблячи відчайдушні зусилля, аби скласти уламки розмеленої свідомості.

– Чому не болять ноги? – проступила, нарешті, нав’язлива підозра.

Бійцю раптом захотілося будь-що поворушити ступнями, але спроби зробити це ні до чого не привели: ніг він не відчував.

Зібравши в кулак усю свою волю, Данило повернув голову. Потривожений цим рухом, мозок ніби зірвався зі свого звичного місця і з тріском ударився об черепну коробку, вибухнувши мігренозним нападом. Грудки землі посипалися з волосся, і чоловік почув шарудіння від їхнього падіння. Це було першим не болісним відчуттям пораненого організму.

Розплющивши очі, боєць побачив, що на його стегнах лежить борт воза.

«Мабуть, передавлені судини, і тому ноги не слухаються, ніби не мої», – подумав він.

Зібравши залишки волі й переборюючи пекельний біль, Данило став ворочатися і звиватися, намагаючись висмикнути ноги з-під борту. Проте зміг лише трохи зрушити віз убік. Потім він зігнувся і спробував підняти його руками. Але й ці спроби звільнитися від вантажу виявилися безрезультатними: для такої напруженої фізичної роботи просто не було сил. На ділі вжиті маніпуляції замість полегшення принесли тільки ще більші страждання: ноги теж почали страшно боліти. Змучившись і втративши будь-яку надію впоратися з возом, чоловік знову відкинувся у вихідне положення і від приреченості заридав. А невдовзі й плакати стало незмога; залишилася лише гіркота і безмовна жалість до самого себе.

«От як доведеться померти», – виникла в мозку сумна думка.

Данило глянув угору: в деяких місцях поміж хмарами стали проступати ділянки синьо-сірого осіннього неба. Звертаючись до цих просвітів, він почав шепотіти слова молитви.

Раптом до нього долинули уривки людської мови.

«Порятунок!» – радісно подумав боєць.

Отримавши надію, він мобілізував залишки сил, набрав у легені якнайбільше повітря і скрикнув. Бідолашному здавалося, що випущений ним крик подібний до грому, але насправді люди, що знаходилися неподалік, його ледь почули. Вони стали просуватися в бік підозрілого звуку, і до Данила долинули фрази незнайомою іноземною мовою.

«Німці», – зрозумів він.

Рій різних думок промайнув у голові. Чоловік розумів, що закінчитись ця зустріч може як завгодно. Але врешті-решт він заспокоїв себе, адже так хоча б є надія або залишитися живим, або померти від пострілу без мук, а не подихати тут, як собака, котра залишилася у лісі на прив’язі.

Ще раз подавши голос, Данило почав махати здоровою рукою і незабаром був помічений німцями, які проводили інвентаризацію трофеїв. Зі "шмайсерами" й карабінами напоготові, вони обережно підійшли до джерела звуку, намагаючись оцінити обстановку. Німецькі солдати здалеку оглянули придавленого возом червоноармійця, перекидаючись між собою якимись незрозумілими фразами. Потім один із них підібрав гвинтівку, що валялася поблизу, а решта вояків перевернули воза, поставивши його знову колесами на землю.

У перші миті після того, як ноги звільнилися від тягаря, Данило відчув величезне полегшення. Але буквально через кілька секунд у розблоковані судини ринула кров, і страшний колючий біль пронизав усю нижню частину тіла. Начебто мільйони голок уп’ялися в ноги і ззовні, і зсередини. Чоловік не знав, куди себе подіти, як позбутися цієї тортури. Він узявся кататися по землі, внаслідок чого опинився в центрі снарядної вирви і тепер звивався на її дні.

Німецькі вояки почали жваво про щось говорити, посміюючись і показуючи пальцями на ноги Данила. Коли, вибившись із сил, червоноармієць трохи заспокоївся, один із них, мабуть командир, сказав спочатку німецькою, а потім ламаною російською мовою:

– Steh auf! Встати!

Данило спробував підвестися, але ноги, як і раніше, не слухалися. Він тут же, як підкошений, звалився у вирву, викликавши дружний регіт солдатів Вермахту.

«Слава Богу: вони з мене сміються, – подумав Данило, починаючи приходити до тями, – значить, навряд чи будуть убивати».

Ще деякий час німці потішалися безплатною виставою, наставляючи на Данила зброю і повторюючи не здатному триматися на ногах бійцю команду "Встати!" Потім вони допомогли чоловікові, що ледве пересувався, вибратися з непереборної для нього пастки.

Незабаром Данила помістили в кузов вантажівки з іще дюжиною таких самих, як він, поранених і контужених колишніх бійців Червоної армії. Тепер усі вони стали військовополоненими.