День народження Петрика

День народження Петрика

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1930 рік, лютий. Томаківка.

Надворі був морозець. Дув пронизливий вітер, який періодично кидав на землю рідкісні сніжинки. Свинцеві хмари затуляли все небо; вони здавалися якимись особливо зловісними на фоні свіжого снігу, котрий тонким рівномірним шаром покривав усе навколо.

Але в сім’ї Шаблів панувала піднесена радісна атмосфера: всі готувалися до приходу гостей з приводу свята – дня народження Петрика. До нього, як завжди, готувалися заздалегідь: збирали гроші, заготовляли продукти, різали кабана. Щоправда, точний день народження припадав на 28 січня, проте святкування зазвичай зсували на найближчий вихідний: у такому разі можна було як слід розслабитися.

Сьогодні особливо старалися жінки. Майстрині кухарської справи, вони вкладали у підготовку святкового столу всю свою душу, намагаючись догодити як своєму улюбленому хлопчикові, так і компанії родичів та друзів, які мали прийти на гулянку. Бабуся Ірина зробила свої фірмові, освоєні ще під час роботи кухаркою у поміщика, а тепер такі улюблені онуком страви: смажену за власною технологією – "рум’яна з обох боків" – картоплю та вінегрет, пиріг із повидлом та буженину. Мати ж – приготувала те, що Петя завжди замовляв їй на свята, – спекла пухкі пиріжки з рисом та яйцями, а також з капустою, з картоплею та з м’ясом, посмажила величезну миску котлет, зробила квасолевий паштет, зварила пюре та натушила свинини з цибулею. Крім того, на столі вже стояли горілка, різні копченості, домашні ковбаси, сало, соління, компот із сухофруктів та багато чого іншого.

У двері постукали. Стук був сильний і наполегливий.

– Щось рано, – поділилася Марія своїми сумнівами з чоловіком, – адже ми запрошували на дванадцяту.

– Не знаю, можливо сусідам чогось треба? – припустив Данило і пішов відчиняти двері.

На порозі стояли два Данилові брати – Іван і Дмитро; обидва привітно усміхалися, а коли господар запропонував їм зайти в будинок, заходилися інтенсивно тупотіти ногами, намагаючись збити зі взуття прилиплий сніг.

– Доброго вечора у вашій хаті! – прямо з порога пробасив Іван, широкоплечий здоровило з масивним обличчям. Зробивши крок уперед, він тут же простягнув Данилові свою п’ятірню, міцно потиснув братову руку і завершив вітання смачним поцілунком.

Іван був найстаршим серед шести рідних братів і сестер, а тому, за вкоріненою ще з дитинства звичкою, поводився в їх присутності відповідно: він вважав своїм обов’язком завжди проявляти ініціативу і контролювати дії молодших, незважаючи на те, що часом це мало форму нав’язування своєї волі. Оточуючі, звісно, відчували від цього певний дискомфорт, але знаючи незлобивий характер родича, приймали його таким, як є.

– А де наш іменинник? Ану, веди його сюди! Даруватимемо подарунки! – підхопив естафету молодший із братів Дмитро, низького зросту щуплий чоловік.

У нього був приємний співучий баритон, який часом вельми допомагав у налагодженні спілкування. Дмитро повторив процедуру вітання, реалізовану старшим братом, а потім знов прибулі почали роздягатися.

– Дядьку Дмитро! Дядьку Іване! – закричав Петя, вбігаючи у коридор і кидаючись на шию родичам.

Ті, сміючись, розцілували племінника.

– З днем народження, Петрику! Рости здоровим і розумним! – пророкотав Іван, вручаючи хлопчині новенький портфель.

– Вітаю з першим у твоєму житті ювілеєм – десятиліттям! Бажаю міцного здоров’я та успіхів у навчанні! – Дмитро у свою чергу подарував племінникові три книги, перев’язані фіолетовою стрічкою, і знову його поцілував.

– Ну, біжи, розглядай свої подарунки! – лагідно підштовхнув сина Данило, і той, обхопивши скарби обома руками і ледве утримуючи їх, поскакав до спальні.

Там, у радісному передчутті чогось незвичайного, на нього вже чекав Коля. Насамперед Петя розстебнув портфель і зазирнув усередину. Його очікування виправдалися: у відділеннях лежали кілька зошитів, гарна перова ручка, чорнило до неї, три олівці та шоколадка. Іменинник по одному взявся виймати подарунки, і обидва підлітки тут же стали і так, і сяк крутити новенькі предмети в руках, раз по раз забираючи їх один у одного і поспішаючи чимшвидше роздивитися.

– Ух ти! Здорово! Овва! – вигукували брати, щойно уздрівали черговий подарунок.

Коли дійшло до шоколадки, вони, не відкладаючи в довгу шухляду, по-чесному поділили її на двох і відразу ж з’їли.

Тепер настала черга книжок. Коля не дуже вже й захоплювався цими презентами, а ось Петя був у захваті.

– «Іван Франко. Вибрані твори», «Олександр Дюма. Три мушкетери», «Тарас Шевченко. Кобзар», – вголос прочитував назви іменинник, буквально впиваючись у них очима.

Потім він дбайливо розкривав кожну книгу, вивчав зміст, після чого починав гортати сторінки і навіть примудрявся періодично пробігати швидким поглядом хоча б декілька рядків.

«Захар Беркут», «Каменярі», «Атос», «Д’артаньян», «Катерина», «Іван Підкова», – мелькали в голові іменинника поки що неясні, але такі манливі образи, які – він був певен – прийдуть до нього під час прочитання творів, включених до книг. Нестримна фантазія маленького читача вимальовувала яскраві моменти знайомства, спокусливо діючи на дитячу уяву.