Останній бій Данила

Останній бій Данила

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

7 жовтня 1941 року, ранок. Театр бойових дій під Мелітополем.

Якось непомітно стало світати. На затягнутому хмарами небі не було видно сонячного диска, але його місцезнаходження досить точно вгадувалося за інтенсивнішим світловим випромінюванням на передній правій ділянці горизонту.

Батарея 45-міліметрових гармат, до якої були приставлені Данило й Курєєв, знаходилася тепер у замикаючій частині колони. Позаду неї слідували тільки зенітники та кулеметний взвод.

– За цією гіркою має бути річка, – тихенько повідомив Данилові Курєєв, який готував за завданням начальника штабу саме цей резервний маршрут руху, – якщо зуміємо перейти через міст – вважай, вибралися з оточення.

– Але ж німці на танках можуть нас наздогнати, – засумнівався Данило.

– Якщо перейдемо на інший берег річки – підриваємо дамбу, і жодні танки нам будуть не страшні.

– Дай Бог, – тихо промовив Данило, прямуючи до сорокап’ятки, що зупинилася.

Він наліг на неї плечем. Те саме зробив і Курєєв. Трохи поопиравшись, гармата зрештою знехотя поповзла вперед. А чоловіки продовжили підйом.

Нарешті їхнім очам відкрилася річка, що пролягала в долині. Ліворуч від дамби вона являла собою велике красиве озеро, а праворуч – вузьку стрічку води, оточену мальовничою болотистою місцевістю. Зарості очерету утворювали разом із річечкою химерну звивисту смугу, схожу на величезну жовто-зелену змію, яка розпласталася в улоговині.

Передова частина колони вже підходила до дамби, а розвідники діловито перевіряли міцність невеликого, розташованого у її центрі, мосту.

– Бах-х-х! Ба-бах-х-х! – оглушливі вибухи раптово пролунали ззаду.

Розвернувшись, Данило побачив на попередньому пагорбі німецькі танки. Їх було більше десятка, і вони, постійно стріляючи, повільно наближалися. Уздрівши цих чудовиськ, чоловік на мить заціпенів: він ніколи раніше не спостерігав таке видовище, а тому продовжував стояти на місці, не виконуючи жодних дій.

– Гармати до бою! – долинула команда начальника артилерії, за якою пішли розпорядження, що уточнювали процедуру стрільби.

Бійці негайно кинулися розвертати та встановлювати гармати, міномети й зенітки. Поруч копошилися кулеметники та автоматники, намагаючись спорудити собі хоч якийсь захисний бар’єр із возів.

Як із-під землі біля артилеристів виник командир полку.

– Снарядів не шкодувати! – крикнув він начальникові артилерії. – Треба будь-що налякати німців. На один бій боєприпасів у нас вистачить, але потрібно обов’язково змусити їх відступити. Тоді до їхнього повернення з підкріпленням буде більше, ніж півгодини, і ми встигнемо перейти на протилежний берег. А по підірваній греблі танки не пройдуть.

– Бах-х-х! Ба-бах-х-х! – тепер снаряди супротивника лягали зовсім поряд. Двоє стрільців, які стояли неподалік, упали, вражені осколками.

Воронки, що утворилися в результаті вибухів, відразу займали наші солдати, сподіваючись сховатися в них від вогню противника.

– Снаряди! – несамовито загорлав командир батареї прямо у вухо Данилу, різко штовхаючи його у бік транспорту з боєприпасами.

Той, нарешті, схаменувся і побіг виконувати наказ. Він побачив Курєєва, який підсував ящик зі снарядами до краю підводи. Разом вони стали тягати ці ящики до гармат і мінометів.

Полкова артилерія відкрила вогонь у відповідь. За хвилину вибухи вже щільно лягали зовсім поруч із танками супротивника. І незабаром два з них було підбито.

Але й прицільність стрілянини німців теж підвищилася. Прямим попаданням було знищено мінометний розрахунок майже у повному складі. Ще один вибух розніс у тріски віз, що служив прикриттям для трьох автоматників; тепер їхні закривавлені тіла лежали по краях вирви в неприродних позах.

Підбігши до «своєї» сорокап’ятки, Данило виявив, що двох червоноармійців з її розрахунку вбито, а навідника поранено в стегно.

– Давай перев’яжу! – виявив ініціативу писар.

Але у відповідь артилерист тільки сильніше припав до окуляра прицілу і ще запекліше став крутити його маховик закривавленими пальцями.

– Давай снаряди! – випалив він, відірвавшись від прицілу, і відразу натиснув на кнопку спуску.

Прогримів постріл, і Данило розгледів, що задимився ще один німецький танк.

По дорозі до підводи з боєприпасами чоловік побачив лежачого на землі обличчям донизу Курєєва. У того на спині проступала червона пляма, що розповзлася по гімнастерці. Данило хотів було перев’язати свого безпосереднього начальника, перевернув його на бік, але той, ледь розплющивши очі, пробурмотів лише одне слово:

– Снаряди.

Вкотре підбігаючи до сорокап’ятки з ящиком боєприпасів, Данило почув ошаленілий крик начальника артилерії:

– Тікають!

Данило підвів очі й побачив, що більшість танків зупинилися, а два почали розвертатись.

– Бах-х-х! – вибух прогримів зовсім поруч; тіло, як плюшеву іграшку, відкинуло убік, а мозок Данила миттєво відключився.