Відступ

Відступ

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

7 жовтня 1941 року, ніч. Театр бойових дій під Мелітополем.

Серед ночі полк рушив на південь. Ішли без освітлення, і намагаючись не шуміти. Дрібний дощ, котрий невдовзі відновився, перетворив землю на місиво. Тому бійці, які не встигли до пуття поспати, насилу переставляли ноги, видаючи при цьому чавкаючі звуки; а на додачу доводилося ще й підштовхувати машини, які раз у раз застрягали в багнюці. Єдиним сумнівним плюсом негоди було те, що шум падаючих крапель заглушав гудіння автомобілів і тупіт, який видавали коні й люди, а це полегшувало маскування.

Напередодні штабісти знищили всю документацію та найважче штабне обладнання.

– Зараз головне завдання – вийти з оточення, і на це спрямовуватимемо всі наші сили, – наказав Балаян своїм підлеглим перед походом. – Тому тепер ви – звичайні бійці, а ваше завдання – допомагати артилеристам: забезпечуйте пересування гармат та підносьте снаряди у разі бойового зіткнення.

Виконуючи це розпорядження, червоноармійці та офіцери штабу полку розосередилися між возами та машинами з причепленими до них гарматами. Данило супроводжував підтоптану «сорокап’ятку». За його спиною бовталися гвинтівка та речовий мішок, на боці – саперна лопатка і фляга з водою. Поруч ішов Курєєв з таким самим спорядженням. Вони були приблизно в середині колони. Трохи позаду їхали верхи на конях полковий командир, комісар та начальник штабу.

– За п годин почне світати, – почув Данило слова Балаяна, звернені, напевно, до Котельнюка.

– Думаєте, настав час розвідати шлях на схід? – обізвався командир полку.

– Впевнений.

– Але ж ми планували повертати шістьма кілометрами південніше, – почав Перельман.

– Якби не дощ і не втома людей, це був би оптимальний варіант, – став пояснювати свою позицію начштабу. – Проте фактично швидкість нашого просування менша, ніж ми планували, і вона ще падатиме. А значить, доберемося туди в кращому разі на світанку. При цьому доцільність розвідки відпаде сама собою, і весь шлях на схід нам доведеться долати вдень, ідучи напролом відкритою місцевістю.

– А якщо повернемо зараз? – поцікавився комісар.

– Розвилка кілометрів за півтора-два. Звідти до передбачуваного маршруту гітлерівців – три кілометри, а до мосту через річку – ще чотири. Зараз можемо надіслати по темряві кінну розвідку. Якщо на час нашого підходу до повороту її не засічуть, – значить німців на дорозі немає і можемо сміливо повертати. Якщо ж почуємо постріли – чекаємо на повернення розвідгрупи та діємо за обставинами, залежно від отриманої розвідниками інформації.

– Командира взводу кінної розвідки до мене! – тихо наказав Котельнюк, звертаючись кудись назад, і бійці так само тихо передали розпорядження по ланцюжку.

Незабаром до підполковника під’їхав молоденький лейтенант на гарному гнідому коні. Отримавши вказівки, він одразу помчав назад, а за хвилину група кіннотників обігнала колону і швидко поскакала вперед.

...

Пройшло близько півгодини; голова колони наблизилася до розвилки. А оскільки посланий на розвідку загін вершників не подавав жодних сигналів про лихо, надійшла команда повертати ліворуч.

– Червоноармійці! Мужики! Рідненькі мої! – намагався надихнути бійців комісар. – Давайте швидше, давайте піднатужимося! Усього сім кілометрів до нашого порятунку! І дорога вільна! Ми повинні, повинні прослизнути до своїх перед носом у фріців! Але треба поспішити! Покажемо дулю з маком проклятій німчурі!

Перельман зліз із коня й тепер, як ошпарений, гасав між бійцями, то підбадьорюючи, то вмовляючи їх прискоритися. Він то тут, то там хапався за механізми, що буксували, з усієї своєї не дуже вже й великої сили намагаючись підштовхнути їх уперед. І дивна справа – його особистий приклад справді надихав солдатів, і якраз у тих місцях, де з’являвся забруднений з голови до ніг комісар, справа йшла на лад.

Змилостивилася до радянських військовослужбовців і погода: з неба перестало капати й незабаром пересуватися стало легше. Та й рельєф місцевості сприяв руху: переважна більшість шляху після повороту являла собою пологий спуск.

Через якийсь час прискакав командир взводу кінної розвідки. Ефектно осадивши коня перед командиром і начальником штабу, які їхали поруч, він браво приклав руку до козирка і доповів обстановку:

– Ми обстежили дорогу та наступне перехрестя. За час, поки йде дощ, жодні великі транспортні засоби по них не проїжджали. Крім того, я послав дозори в усіх напрямках від роздоріжжя; на пару кілометрів довкола противника не виявлено.

– Це добре, – зрадів командир полку, – але розслаблятися не варто, адже тепер тут наслідимо ми, і якщо незабаром у цьому місці проїжджатимуть німці, то точно зрозуміють, що до чого. Вони цілком можуть послати навздогін танки, і в такому разі нам доведеться туго.

– Давайте попросимо людей рухатися слід у слід, щоб збити гітлерівців з пантелику, – запропонував Балаян, – у темряві не так просто розібрати мітки на дорозі. І якщо вони подумають, що нас мало, то не кидатимуть великі сили для нашого знищення. Тим більше, що їхнє головне завдання – скоріше замкнути кільце, а не шастати на всі боки за дрібними групками.