Алгоритм відступу

Алгоритм відступу

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

6 жовтня 1941 року. Театр бойових дій під Мелітополем.

За останні кілька днів штабові полку доводилося постійно змінювати місце дислокації: потрібно було динамічно переміщатися від однієї позиції до іншої, намагаючись уникнути попадання полку і всієї армії в замкнене кільце оточення.

У той же час на найвигідніших позиціях військові організовували мобільні вогневі заслони, які прикривали відступ як своїх основних сил, так і сусідніх підрозділів армії.

Незважаючи на суттєві втрати, досі полку вдавалося лавірувати між передовими загонами ворога, котрі раз у раз намагалися розсікати радянське угруповання на окремі невеликі частини. Такій стерпній ситуації сприяло те, що розвідка працювала досить добре, а зв’язок зі штабом армії, хоч і з перебоями, але підтримувався.

До нового, наміченого останнім наказом командарма, рубежу оборони залишалося кілометрів із десять. Здавалося, ще одне зусилля – і вийде прослизнути повз німецькі заслони, які періодично з’являлися то тут, то там. Але саме зараз становище вкрай ускладнилося.

Як не намагалися зв’язківці, сьогодні зі штабами армії та дивізії налагодити зв’язок не вдавалося. На додачу літаки-розвідники противника вранці точно засікли розташування полку. І тільки похмура дощова погода, що встановилася ближче до обіду, врятувала від бомбардування. Але найгірше – закінчувалися боєприпаси та продовольство.

Балаян покладав головні свої надії на розвідгрупу, яка мала визначити оптимальний маршрут руху. Хлопці вирушили на завдання з настанням сутінків і, по-хорошому, вже мали б повернутися, але, напевне, десь затрималися. Якщо розвідгрупа виявить відносно безпечний коридор – потрібно спробувати без зайвого шуму вночі вийти на визначену командуванням лінію оборони.

Майор нервово ходив з кутка в куток темної кімнати, періодично поглядаючи то на Курєєва, який сидів біля приймача, то на Данила, що друкував на машинці, то на своїх помічників з розвідки та оперативної роботи. У тьмяному світлі каганця їхні обличчя здавалися землистими та похмурими; а тому, не бажаючи погіршувати свій і без того тяжкий стан, начальник штабу за будь-якої спроби зорового контакту з боку підлеглих відразу ж відвертався.

Час від часу смаглявий вірменин зупинявся посеред кімнати, різко вигукуючи вже набридлий всім окрик "Тихіше!" Після цього чоловіки завмирали, намагаючись разом зі своїм командиром почути відзвуки дій людей, що рухаються на вулиці. Але тільки мірний шум дощу, який тихо мрячить, долинав до їхніх вух.

Близько десятої до розташування штабу прийшов командир полку, котрий теж відчував критичність ситуації та необхідність невідкладних дій.

– Розвідгрупа не повернулася? – задав він питання, яке терзало все командування.

– Поки що ні, – повідомив Балаян, – а як там погода?

– Дощ припинився, але може знову піти будь-якої миті.

Знову потяглися довгі хвилини очікування.

Тільки ближче до опівночі двері відчинилися й на порозі з’явився командир розвідгрупи:

– Сержант Метелін. Завдання виконано. Дозвольте доповісти? – звернувся він кудись у центр кімнати, не в змозі відразу розібрати, хто в ній знаходиться.

З його чобіт стікала жижа, а вимазане брудом обличчя нагадувало сажотруса.

– Проходьте, сідайте, – запропонував начальник штабу.

Розвідник зам’явся, заклопотано розглядаючи свою забруднену форму, але Балаян узяв його за лікоть і майже силоміць усадив біля столу. Одразу ж сюди підійшли Котельнюк та помічники начштабу. Данило з Курєєвим кинулися розпалювати лампу і поставили її в центр розкладеної на столі карти.

– Покажіть, яким маршрутом ви пересувалися та що бачили, – попросив командир полку.

– Ми обійшли три найближчих населених пункти в нашому тилу, – доповів сержант, підводячись і вказуючи на карті шлях розвідгрупи та обстежені села. – Скрізь німці; вони прибули сьогодні ближче до вечора. У кожному селі є танки, артилерія й мотопіхота. Скільки – точно сказати не можу, але, мабуть, чимало. Дороги патрулювалися автомобілями. Як зараз у зв’язку з дощем – не знаю.

– Думаю, продовжуватимуть патрулювати, якщо не автомобілями, то пішки або танками, – припустив помічник начальника штабу з розвідки лейтенант Охріменко. – Вони ж приблизно знають наше місце розташування і намагатимуться перегородити нам шлях.

– Так, їхнє завдання – щільно замкнути кільце, – погодився Балаян, – а як у нас із особовим складом та озброєнням? – спитав він, звертаючись до свого помічника з оперативної роботи, капітана Нефьодова.

– Трохи більше 800 людей, які можуть воювати, близько сотні поранених, 90 коней, 42 вози, 10 машин, 13 гармат різних калібрів, 16 мінометів, пара зеніток, штук 150 кулеметів та пістолетів-кулеметів, до 1000 гвинтівок. А ось із боєприпасами сутужно, особливо зі снарядами та патронами до кулеметів. Патронів для гвинтівок, гранат та продовольства поки що вистачає. Бензину – на 40-50 кілометрів пробігу машин.

– Які будуть думки? Що робити? – поставив усім присутнім головне питання Котельнюк.