Пристрасті довкола відступу

Пристрасті довкола відступу

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

29 вересня 1941 року. Театр бойових дій під Мелітополем.

– Ну що, як відреагували у штабі фронту на наш запит про відхід до початкових позицій? – з нальоту запитав генерал Смирнов, щойно відчинивши двері штабу армії.

– Вимагають продовжувати наступ, – відповів Колпакчі.

– Я так і думав, – усміхнувся Андрій Кирилович, – але нічого: інформація від нас пішла, фронтове начальство до такого варіанту тепер підготовлене, а далі перебіг подій сам розставить усе на свої місця.

– Що ви маєте на увазі?

– Тільки те, що є очевидним: 12-ій армії навіть після посилення нашими частинами ледве вдається стримувати німців. І тут же, під боком, у супротивника вивільняються війська, які брали участь у розгромі нашого Київського угруповання. Що би зробили Ви на місці генералів Вермахту?

– Задіяв би резерви на найуразливішій та найближчій ділянці, – як на заняттях із тактики відповів начальник штабу.

– Ось і я про те саме, – підтвердив командарм, – а така ділянка знаходиться на правому фланзі нашого Південного фронту.

– У такому разі є небезпека виходу противника в тил нашому угрупованню, і потрібно терміново вживати заходів щодо оперативного відбиття загрози та відходу на безпечні позиції.

– Так, потрібно. Але поки грім не вдарить – мужик не перехреститься. Тож зараз, як наказано, наступатимемо, і водночас не надто захоплюватимемося: якщо опір ворога сильний – відійдемо. А краще спробуємо добити ошметки противника, які лишилися в тилу, тим самим відводячи наші частини на схід.

Андрій Кирилович замовк, вичікувально дивлячись в очі Колпакчі, потім одягнув кашкет. Той зрозумів таку поведінку командарма як спонукання до дії:

– Буде зроблено! – віддав честь начальник штабу.

Смирнов теж приклав руку до козирка, злегка кивнув. А Володимир Якович нервово почав перебирати можливі варіанти вирішення головоломки з багатьма невідомими.