Катання на санках

Катання на санках

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1927 рік, грудень. Томаківка.

Двір Данила та Марії був розташований на розі, у місці перетину невеликої вулиці та провулка. Ділянка розміщувалася мовби у підніжжі досить крутої гірки, що мало як свої переваги, так і недоліки.

З одного боку, навіть невелика бурхлива літня злива, майже марна для розміщених на крутому схилі сусідських посівів, могла істотно зволожити землю Шаблів. Адже їхній город знаходився практично на горизонтальному майданчику і зазвичай збирав воду багатьох дощових потоків, які в таких випадках постійно норовили швидко стекти зі схилу. В умовах частих посух таке підживлення нерідко виявлялося дуже доречним для овочів і фруктів, котрі росли біля будинку.

У той же час рясні зливи або тривалі дощі, хоч і нечасто, але проходили і в цих посушливих місцях. Як правило, для ділянки Данила та Марії вони мали наслідком або вимивання ґрунту, або замулювання, а це – додаткові проблеми та зусилля на приведення двору та городу до ладу.

Але для Колі й Петі таке розташування будинку мало насамперед величезну "зимову" перевагу. Справа в тому, що провулок, який простягався по крутому схилу, а також майже рівний майданчик середніх розмірів, що знаходився одразу біля двору, у цей час року ставали осередком народних катань на санках і ковзанах. Так що хлопці мали змогу, тільки-но вийшовши з дому, поринути в атмосферу гуртових веселощів, вересків, криків і прекрасного настрою.

Ось і цього зимового дня обидва хлопці відразу після обіду нашвидкуруч одягнулися, схопили величезні, порівняно з габаритами самих пацанів, виготовлені для зимового перевезення вантажів, сани і побігли надвір. Підіймаючись угору по схилу, вони раз у раз ухилялися від санок, які проносилися повз і були під зав’язку осідлані купами людей різного віку. Більшість, звичайно ж, становили малюки та підлітки, але чимало тут розважалося й молоді, а то і людей середнього віку. Бувало приходили "згадати давнину" й діди та баби. Зазвичай вони сідали на сани разом із молодшими нащадками – дітьми чи онуками, віддаючи їм роль рульових. Але скотившись униз або плюхнувшись на середині шляху, "ветерани" пирхали, сміялися і кричали часом не гірше за малечу.

Далеко не всі охочі з вітерцем покататися з гірки мали свої санчата. "Безкінні" в основному юрмилися на вершині, терпляче чекаючи появи транспорту з вакантним місцем. Двоє таких хлопчаків років дев’яти-десяти кинулися допомагати Петі з Колею, коли ті підходили до місця старту.

– Пацани, дозвольте покататися з вами?! Дозвольте, га? – звернулися вони до братів. – Ми допомагатимемо тягати сани нагору.

– Кататися-то катайтеся: нам не шкода, але кермуватимемо ми з Колею по черзі. А ви сідайте ззаду, – безапеляційно заявив Петрик і одразу ж сів на передню частину санчат.

"Безкінні" корилися. Їм, звичайно ж, хотілося самим бути рульовими, але суперечити "хазяїнові" саней друзі не наважилися: кілька днів тому вони бачили наочно, як наполегливо і рішуче цей малюк відстоював – і відстояв – своє право розпоряджатися санками перед хлопцями, старшими за них.

– Поїхали! – скомандував Петя, і санки на всіх парах помчали вниз.

Петя кермував уміло, то оперуючи своїми величезними, як для його комплекції, чоботями, то даючи команди "пасажирам". Ті слухалися, і підкоряючись його вигукам, знакам або прикладу, теж підключали ноги, нахилялися убік, гальмували чи завмирали без руху.

Гальмуємо з розворотом вліво! – крикнув Петрик, і санки слухняно виконали запланований маневр, а потім мирно зупинилися неподалік ковзанки.

Першим скочивши на ноги, малюк відразу розігнався і, ковзаючи, проїхався по крижаному майданчику. Розворот – і такий самий фінт у зворотний бік. До моменту, коли команда взялася за мотузку, він уже був серед "бурлаків".

Тягнув сани він чесно, не халтурячи і не дозволяючи сачкувати іншим. Як господар "транспортного засобу", хлопчик намагався стежити за порядком і вмів налаштувати команду таким чином, щоб хлопці дружно виганяли зі свого складу ледарів.

– Давай швидше! – весело і з запалом прокричав Петя, а потім сам першим подвоїв зусилля.

Через годину-півтори безперервних спусків і підйомів, Коля остаточно вибився із сил і пішов додому відпочивати, а Петрик продовжував кататися до повної темряви. Він набирав у свій колектив все нових і нових членів замість тих, що зійшли з дистанції, залишаючись незмінним кермовим і заводилою.

Коли пізно ввечері схожий на снігову кулю син завалився у хату, Марія кинулася його роздягати. До неї приєдналася й бабуся Ірина, яка постійно норовила то своїми теплими руками, то диханням відігріти кінцівки малюка. Але незабаром вона покинула це марне заняття: руки й ноги онука нітрохи не змерзли, а сам він був у чудовому піднесеному настрої і весь час, не перестаючи, розповідав про свої санкові пригоди.

Ірина залишила малюка під опікою дочки, а сама почала накривати на стіл. Вона на пару хвилин поставила в духовку лист із нещодавно випеченими, але вже трохи остиглими пиріжками, налила у великий кухоль жирного козячого молока.

Тільки-но роздягнувшись і побачивши приготування бабусі, Петрик одразу побіг до столу, заліз на "своє" місце, що складалося з великого, добротного дерев’яного стільця-крісла і встановленої на ньому табуреточки. Він став інтенсивно, крупними шматками відкушувати пиріжок, жадібно запиваючи його молоком. Якоїсь миті хлопчина зробив трохи різкіший рух, ніж це було необхідно, і тоненька цівка теплого молока вирвався з куточка рота, спритно пробігла поміж щокою і підборіддям, пірнула під комір, а потім зникла на грудях, приємно пестячи шкіру. Петя змахнув молоко, що пролилося, рукавом, узяв ще пиріжок, потім ще й іще...