Наступ

Наступ

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

27 вересня 1941 року, ранок. Театр бойових дій під Мелітополем.

На світанку 27 вересня почався наступ. Величезні маси радянських військ рушили вперед. Використовуючи на вістрях атак потужні танкові кулаки, підкріплені стрілецькими підрозділами, частини 18-ої армії прорвали фронт на великій ділянці та швидко просувалися на південний захід, по дорозі громлячи румунські та німецькі бойові порядки.

Генерал-лейтенант Смирнов у такі години був особливо діяльним: він постійно переміщався між частинами, особисто спрямовуючи та коригуючи дії полків, дивізій та бригад. У другій половині дня він, як тайфун, увірвався в розташування штабу армії.

– Вітаю, – кинув він на ходу штабістам, підходячи до розстеленої на столі карти, – у кількох місцях ми вклинилися в оборону супротивника більш ніж на 10 кілометрів; давайте обговоримо, на якій ділянці краще розвивати успіх.

– А Ви як вважаєте? – поцікавився Колпакчі.

– Думаю, найефективнішим буде кинути танки з піхотою в район на захід від Великої Білозерки. Там ворожі частини практично розбиті, і при цьому з тактичної точки зору ми разом із 9-ою армією створюємо противникові реальну загрозу оточення.

– Ввести у прорив танки не вийде, – заперечив начальник штабу, – 15-у танкову бригаду наказано переправити в розпорядження 12-ї армії в район Павлограда, де утворилося критичне становище. Туди ж вирушає і 530-й артполк протитанкової оборони, і 30-а кавалерійська дивізія.

– Як? – обличчя командарма зблідло; він невидячим поглядом дивився перед собою.

Колпакчі деякий час не наважувався щось говорити, а потім просто для того, щоб розрядити обстановку, тихенько промовив:

– Надійшло бойове розпорядження від командування фронтом.

– Чорт! – розлючено хряснув кулаком по столу Смирнов. – Не вистачило саме цієї злощасної пари днів! Тепер без танків ми – як без рук!

Буквально на очах червона фарба поповзла від шиї до чола командарма; на лобі проступили краплі поту.

– А стрілецькі частини? Хоч вони ще залишились у резерві? – після деякої паузи охриплим голосом запитав він, готовий до такої ж неприємної відповіді.

– Є два стрілецькі та один кавалерійський полк, – відповів начальник штабу.

– Оце так справи, – Андрій Кирилович щосили намагався взяти себе в руки і знайти вихід зі становища. – Кавалерія сама нічого не вирішить, а перекинути піхоту до темряви ми не встигнемо...

– Залишається лише варіант їхнього перебазування вночі та введення у бій зранку.

– На жаль, Ви маєте рацію, – констатував командарм, – це максимум, що ми можемо зробити в нинішній ситуації, хоча в такому разі втрачаємо ефект раптовості і даємо час противнику на перегрупування сил.

Задзвонив телефон, і двоє з присутніх штабістів попрямували до апарату в сусідній кімнаті. При цьому командир і начальник штабу 18-ої армії залишилися самі.

– Балаян був правий, – ледве чутно промовив Колпакчі.

– Так, правий; і це було ясно з самого початку, – дивлячись прямо в очі своєму начальникові штабу так само тихо промовив генерал-лейтенант Смирнов.

– І що ж нам тепер робити?

– Виконувати свій військовий обов’язок, а там – як вийде.

Два воєначальники схилилися над картою: треба було знаходити найкраще з не таких вже й численних можливих рішень.