Наступ скасовується

Наступ скасовується

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

22 вересня 1941 року, ранок. Театр бойових дій під Мелітополем.

В очікуванні планерки командний склад полку займав місця за великим столом, розташованим у центрі кімнати. Військові тихенько перемовлялися з сусідами, а іноді кидали пару слів тим, хто сидів поодаль.

– Ну що, готові дати прикурити німцям з румунами? – ледве посміхаючись і окидаючи поглядом присутніх, тихенько спитав чорноокий майор, що розташувався праворуч від місця головуючого. Ледь помітний акцент і характерне смагляве обличчя видавали в ньому вихідця з Кавказу.

– Так точно, товаришу начштабу, – лукаво промовив капітан, який сидів навпроти, – вогник запасений у достатній кількості!

Легкий регіт пробіг уздовж столу і закінчився смачним іржанням у дальньому його кінці.

Рівно о 6:15 вхідні двері відчинилися і в будинок, який займав штаб полку, жвавим кроком увійшов Котельнюк.

– Здоров’я бажаю, товариші командири! – уривчасто й голосно промовив він, і не звертаючи особливої уваги на стримані вітання у відповідь, продовжив: – Відразу ж перейду до головного: щойно отримано бойове розпорядження, в якому наказано відкласти намічений на завтра наступ.

Підполковник дивився на центр столу перед собою. Його кам’яне обличчя намагалося зберігати суворий спокій, але іноді жовна, що перетікали під шкірою, видавали вируючі всередині емоції.

На кілька секунд у кімнаті зависла мертва тиша.

– Як же так?! – пролунав здавлений вигук десь у гущі офіцерів.

Гул безлічі збуджених голосів, який почувся у відповідь, свідчив про несхвалення інформації, що надійшла.

– Попрошу тиші! – підвищив голос командир полку. – Щось незрозуміло? Є наказ командування – і ми маємо його виконувати.

Шум у приміщенні ще більше посилився.

– Дозвольте? – після деяких вагань підняв угору вказівний та середній пальці начальник штабу майор Балаян.

– Будь ласка, – кивнув у відповідь головуючий.

– Романе Васильовичу, – почав той скривджено, – не мені Вам казати, що цей наступ – більше, ніж наполовину, – наше дітище: ми його задумали, спланували і ми переконали командування у доцільності проведення. Для початку активних бойових дій на нашій ділянці, наскільки можна судити з об’єктивних даних, зараз склалася сприятлива обстановка: основні сили німців все ще зав’язані на протидії проривам наших оточених угруповань під Києвом, а наші місцеві візаві кинули добірні частини до Криму, тим самим суттєво послабивши свої позиції тут. У нас майже все готове для наступу. Вважаю, що треба спробувати переконати командування армії та фронту, довести їм необхідність термінового проведення наміченої операції.

– Які ще є думки? – коротко спитав Котельнюк.

– Я підтримую начальника штабу, – шумно підводячись, пробасив Іван Велесов, командир 2-го батальйону, – ситуація для наступу сприятлива. Більшість частин, які нам нині протистоять, – румунські, а вони не настільки добре озброєні й навчені, як німці. Крім того, за даними розвідки, танків у супротивника поблизу майже немає. А в нашому розпорядженні вже є потужний кулак, що включає три танкові бригади. Якщо вдаримо зараз – даю голову на відріз – ворог побіжить!

– Хто ще хоче висловитись? – оглянув присутніх командир полку.

– Дозвольте? – промовив м’яким тенором полковий комісар Перельман. – Товариші! Я, як і всі ми, хочу якнайшвидше розбити ворога. І ви добре знаєте, як палко я підтримував вашу ініціативу про масований контрудар. Але якщо надійшло розпорядження відкласти наступ, то, мабуть, для цього є вагомі підстави, які нам, можливо, не відомі. Тому вважаю, що до з’ясування причин та підґрунтя такого рішення командування необхідно утриматися від будь-яких рішучих кроків.

Знову настала тривожна пауза. Мабуть, усі чекали, яку позицію займе командир полку. Але той, не підводячи голови, тільки промовив:

– Ще міркування?

Піднявся начальник артилерії полку майор Найденко. Деякий час він переступав з ноги на ногу, ніби не наважуючись почати, але потім сперся об край столу і, не поспішаючи, приступив до своєї розповіді:

– Років десять тому ми з німцями були друзями і мені довелося навчатися у спільній із ними бронетанковій школі «Кама» під Казанню. Там я взяв для себе багато корисного – і щодо тактики бою, і щодо організації, і щодо матчастини. Але знаєте, який головний висновок зробив за підсумками навчання? – спитав він, повільно оглядаючи товаришів і намагаючись подовше зберегти інтригу. – Не повірите, але найточніше цей висновок сформульований у російській приказці: «Дорога ложка до обіду». На жаль, зі втіленням цієї приказки в практику у нас проблеми, а ось у німців – навпаки, все гаразд. Ми часто запізнюємося у прийнятті рішень, а вони намагаються ретельно все планувати, а потім реалізовувати чітко за часом, оперативно використовуючи кожну можливість. І що не кажіть, а саме в цьому їхня головна перевага, завдяки якій вони змогли перейти за Дніпро.

Найденко замовк, знову обводячи очима офіцерів і переминаючись.

– Ви скажете, до чого я все це говорю? – продовжив він через кілька секунд. – А до того, що зараз у нас є і хороша ложка у вигляді ударного угруповання, і ситний, але не надто перчений, обід, який можна легко цією ложкою з’їсти; а ось за кілька днів усе може змінитися. Впевнений, що наступати потрібно якнайшвидше, протягом максимум двох-трьох днів. Інакше німецькі частини, що вивільняються з-під Києва, будуть перекинуті сюди і не дадуть нам розвернутися.