З речами на вихід

З речами на вихід

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1941 рік, вересень. Харків, Харківська Холодногірська тюрма.

Скомандували вивантаження з поїзда. Ледве зістрибнувши на землю, Петро відчув принади вечірнього свіжого повітря, яке так разюче відрізнялося від задухи розпеченого на сонці вагона. Він жадібно вдихав, намагаючись заповнити цілющим киснем найдальші куточки легенів. Але як не напружував хлопець свої грудні м’язи, здавалося, що ніяк не вдається захопити в себе стільки повітря, скільки хочеться.

Між тим у НКВС-ників якийсь час пішов на перекличку та групування ув’язнених. І ось нарешті рушили. Спочатку дорога від вокзалу до Харківського слідчого ізолятора пролягала паралельно до залізничних колій. Криваво-червоне світило на заході з останніх сил чіплялося за горизонт, посилаючи свої фінальні промені в’язням, що брели по узбіччю. «Зверніть на мене увагу – я існую!», – ніби вигукувало воно наперекір скорій завісі, яка неминуче насувалася.

Звернули праворуч, і дорога пішла в гору. Незабаром з’явився і кінцевий пункт призначення – Харківський слідчий ізолятор, а по-простому – Холодногірська тюрма.

Формальності було виконано досить швидко. Після довгого блукання по тюремних лабіринтах арештантам нарешті видали мінімальний "джентльменський набір". Петі дісталася якась подоба матраца, набитого злежалою соломою, два шматки дірявої матерії, які відрізнялися за розміром і структурою тканини, а також кухоль і ложка.

Потім новоприбулих розподілили за місцями поселення. В результаті багаторазових перетасувань і переходів між блоками, що супроводжувалися брязканням замків та криками охорони, хлопець, разом зі ще п’ятьма співвагонниками, опинився у досить великій камері.

Зайшовши у своє нове житло, Петро відразу навмання визначив номінальну місткість камери на рівні 20-30 чоловік. Насправді ж у ній знаходилося близько 70-80 арештантів, які займали як два яруси нар, напевно, передбачені початковим проєктом, так і третій – додатково надбудований. Крім того, практично вся площа підлоги також була зайнята майже голими людьми, що лежали й сиділи на матрацах. Незайнятим залишався невеликий майданчик біля дверей, головною "принадою" якого була розташована тут же біля стіни різко смердюча параша.

Мабуть, під враженням крутої вдачі "залізничного злодія Ташкента", люди, що увійшли разом з Петею, надали йому право вибору місця. Той не став відмовлятися і зайняв ділянку, розташовану подалі від параші. Прямо в одязі він повалився на матрац, сподіваючись скоріше відпочити з дороги.

Але вже через кілька хвилин спека, вологість і задуха, викликані як теплою погодою на вулиці, так і надто великим скупченням людей, призвели до того, що все тіло хлопця покрилося потом. Його кількість неухильно збільшувалася, через що незабаром одяг рясно просочився секретами видільних залоз. Стало очевидним, що мікроклімат приміщення є екстремальним, і через це потрібно вдаватися до якихось дій. Наслідуючи більшість в’язнів, Петя роздягнувся до трусів і вмостився на своєму лежаку, маючи намір заснути. Проте агресивна атмосфера камери вселяла якесь почуття безвиході; хлопець постійно ворочався, не знаючи, куди себе подіти, і безуспішно намагаючись позбутися якоїсь неприємної сверблячки у стопах.

Порятунок прийшов несподівано: скомандували вечірню оправку і ув’язнені, озброївшись ганчірками, кухлями та іншою підручною амуніцією, дружно пішли справляти свої потреби. Петя теж взяв усе, що могло хоч якось стати в нагоді для цілей гігієни. У туалеті він звільнився від шлаків, облив усе тіло та одяг водою, набрав її в кухоль і рясно намочив усі свої шматки матерії.

Повернувшись у камеру, хлопець викрутив просочені водою штани, ще раз окропив себе отриманою таким чином рідиною, а потім ліг на мокру ганчірку. Така процедура принесла певне полегшення. Виснажений довгою дорогою організм розслабився і незабаром непомітно поринув у сон.

Сновидіння всі були на один манер, у них Петя героїчно боровся то з велетнем, який намагався його задушити, то з морською пучиною, що затягувала тіло вглиб, а то з тенетами, в котрі заманила хлопця зла відьма. Кожен міні-сюжет завершувався відчайдушним ривком бідолахи з пастки, після чого наставало часткове пробудження, яке супроводжувалося жадібним хапанням повітря та подальшим тривожним засинанням.

Чергова сонна гонка з переслідуванням була в самому розпалі, коли Петя відчув, що його хтось грубо і безцеремонно трясе за плече.

– Прізвище?! – пролунав біля вуха наполегливий шепіт, настільки різкий і неприємний, що, здавалося, був здатний розбудити навіть мертвого.

Хлопець тут же прокинувся з почуттям якоїсь неясної тривоги. У темряві він не відразу зрозумів, що відбувається, і тільки розгублено туди-сюди повертав голову, намагаючись визначити де знаходиться.

– Прізвище?! – повторив охоронець своє запитання.

– Шабля, – на автоматі відповів арештант, продовжуючи вдивлятися в неясні контури і шукати пояснення того, що відбувається.

Деякий час людина, котра знаходилася біля Петіного узголів’я, мовчала, потім, злегка кашлянувши, розігнулась і стала перебиратися до місця лежання наступного ув’язненого, весь час чіпляючись ногами за розміщені на підлозі речі.

– Прізвище?! – звернувся нічний гість до чергового арештанта.