Залізничний злодій Ташкент

Залізничний злодій Ташкент

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1941 рік, вересень. Станція Гуляйполе, Сталінська залізниця.

«Мішок?!» – такою була перша думка, яка прийшла в голову Петрові після усвідомлення того, що він міцно закріпився всередині вагона. Рука відразу ж сіпнулася до місця на боці, де ось уже більше місяця звично висів речовий мішок, але намацала лише лямку. Просуваючись рукою вздовж неї, хлопець зрештою дістався до самого мішка, який був міцно затиснутий між воротами вагона і спиною людини, котра стояла поруч.

Від серця відлягло, і Петро наполегливим зусиллям притягнув власний скарб ближче до тулуба. Відчувши дискомфорт від своєї нахиленої пози, він спробував зайняти зручніше положення, але не зміг знайти підходящого місця навіть для ніг. Сяк-так розштовхавши речі, що валялися на підлозі, хлопець повів плечима, внаслідок чого опинився хоч і в незручній, але принаймні, не у висячій позі.

Однак протягом кількох хвилин, поки потяг стояв на станції, умови у вагоні стали все більше погіршуватися. По-перше, нагріті палючим сонцем ворота наполегливо передавали тілу докучливе тепло, а по-друге – у замкнутому просторі такому скупченню народу стало важко дихати.

Шукаючи вихід із ситуації, Петро почав придивлятися і прислухатися до того, що відбувається в напівтемряві вагона... Весь нижній ярус був битком набитий спітнілими, змученими людьми, котрі стояли або сиділи на нарах. Але кілька нар верхнього ярусу, якраз біля заґратованого віконця, виявилися окупованими дюжиною карних злочинців, які, судячи з усього, відчували себе зовсім непогано. Підставляючи свої татуйовані наколками, сині тіла потоку свіжого повітря, урки затято різалися в карти, не звертаючи жодної уваги на решту людей.

Петро спробував вдихнути на повні груди, потім ще й іще. Однак було таке відчуття, що об’єму грудей не вистачає для їх наповнення повітрям.

«Ні, в цьому пеклі, та ще й при дефіциті кисню, я швидко загнуся: треба щось робити», – подумав він.

І рішення прийшло якось само собою. Хлопець згадав, що одного разу читав книгу про порядки в середовищі злодіїв, про особливості їхнього життя та спілкування. І хоча це було давно, молода пам’ять миттєво висмикнула зі своїх анналів сюжет разом з найяскравішими моментами, що підходили під поточну ситуацію.

«Була не була! Спробую прибитися до карних злочинців!» – дав він собі установку.

Через секунду молодик, як справжній артист, перевтілився у головного героя книги, якому свого часу симпатизував. Про всяк випадок (раптом хтось із "блатних" читав цей твір) Петя придумав собі прізвисько, відмінне від використовуваного в романі. Отже, відтепер він – залізничний злодій Ташкент, і поводитися повинен відповідно.

Поїзд рушив. Його смиканий рух якимось дивом розштовхав збитий біля входу натовп, більш рівномірно розподіливши вміст по площі вагона. Петро підняв над головою свій мішок, і під лайку оточуючих став рішуче протискуватися вперед, у напрямку до карних злочинців.

– Приймай! – він кинув мішок прямо на карти блатним, і грубо розштовхуючи всіх на своєму шляху, почав пробиратися до компанії.

Коли молодий чоловік був уже поруч із метою, дві "шістки" спробували його зупинити, але Петро по черзі з’їздив їм по зубах своїм кулачищем і ті притихли, оглушені, на руках здивованої "публіки". Відчувши крутий норов щойно прибулого, "блатні" потіснилися, і надали місце зальотному "авторитету".

– Привіт, братва! – Петро безцеремонно сів на запропоноване місце, тим часом акуратно відсунувши речі, що лежали поруч. – Ташкент, шлепер, – представився він, злегка смикнувши плечима і витримуючи паузу.

– Приєднуйся до нашої чесної компанії, – з розстановкою промовив здоровань років сорока, мабуть, старший у цій групі карних злочинців, – я Лапа, а це – Фінт і Кука, – він коротко познайомив Петра з урками, які сиділи по обидва боки від нього. – Ну, розкажи, де курсував та яким вітром занесло до нас.

По виразу обличчя Лапи Петя зрозумів, що той має намір влаштувати йому перевірку.

– Працював на залізниці за маршрутом «Київ – Ташкент». Швидко наблатикався і все було б ніштяк, та почалася війна. Довелося змінювати маршрут – все починати з нуля, а тут ще ці постійні перевірки... Замели.

– Так, з цією війною зовсім кисляк, – підтримав Лапа, – ось і мене замели наосліп.

Злодій на секунду задумався, а Петро в цей час ледве стримував посмішку: своєю короткою легендою він влучив прямо в яблучко – знайшов ключик до емоцій, звіданих Лапою, а значить, цей персонаж уже майже на його боці.

– Може накотимо в карти? – користуючись паузою, втрутився в розмову Фінт, симпатичний смаглявий урка років тридцяти п’яти.

Він вирішив продемонструвати спритність рук, і почав, як фокусник, жонглювати колодою карт. При цьому зверхньо дивився на новоприбулого, намагаючись усім своїм виглядом показати, хто є майстром картярської гри.

– Давай поганяємо! – охоче погодився Петя.

Карти були однією з його улюблених ігор, в які він грав з дитинства.

– Щойно прибулий банкує, – ефектним відточеним рухом Фінт подав карти Петру і той почав їх роздавати.