Завантаження у вагон

Завантаження у вагон

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1941 рік, вересень. Станція Гуляйполе.

Петро лежав у посадці в тіні великого дуба, байдуже спостерігаючи за видозмінами молочно-білої хмаринки. З безформної маси вона раптом почала перетворюватися на птицю, яка розправляє крила і рине до сонця, але не завершивши цієї перебудови, хмарка набула форми величезної акули, що розкрила неосяжну пащу.

Символічними видавалися ці перетворення саме тут, у Гуляйполі, центрі української безмежно-анархічної свободи. Хіба міг припустити Батько Махно якихось двадцять з невеликим років тому, на що перетвориться його столиця?! Але факт залишається фактом: сьогодні це – маленький гвинтик у розладнаному радянському державному механізмі... Ще один протитанковий їжак на шляху німецької військової армади...

І все ж, з іншого боку, чому саме в Гуляйполі знайшлася людина, яка виявила співчуття і сприяння долі абсолютно незнайомих, чужих для неї людей?

– У колону по три шикуйсь! – сержант держбезпеки Ароськін намагався віддавати команди якнайголосніше. – Приготуватись до посадки у вагони.

Щойно посильний від військового коменданта повідомив про скоре прибуття потяга, в якому перевозили ув’язнених, і сержант робив усе можливе, щоб не упустити свій шанс та позбутися, нарешті, непомірних фізичних поневірянь і морального вантажу відповідальності.

Петро глибоко вдихнув, затримав на мить у легенях повітря, потім зробив різкий видих і ривком підвівся. Люди копошилися, як у мурашнику, намагаючись зайняти, з їхньої точки зору, вигідніше місце в колоні, але молодому чоловікові хотілося довести до логічного завершення свої роздуми про роль випадковостей та закономірностей у житті. Тому він прилаштувався у першій ліпшій ділянці строю і знову переключився на історико-філософський екскурс.

Команди Ароськіна до певного часу служили лише фоном для яскравих картин революції, громадянської війни, індустріалізації, які одна за одною мелькали в уяві... І тільки пронизливий гудок паровоза, що прорвався крізь наростаючий гул механізмів, повернув Петра до суворої дійсності. Коли потяг зупинився, колона рушила до місця завантаження. З жалем Петро виявив, що перебуває у хвості строю, а отже, зможе влізти у довгоочікуваний вагон лише в останніх рядах.

Брязкіт засувів, що відкриваються, змішався з розпорядженнями військового коменданта і відчайдушними криками охорони. Коли відсунулися ворота вагона, Ароськіна охопив сумнів: на самій кромці підлоги, щільно притиснувшись один до одного, стояли люди. Спроби їх потіснити, зроблені підлеглими сержанта, не призвели до бажаного результату.

І тоді до справи долучилися два амбали, які були завбачливо надіслані на допомогу комендантом. Спрогнозувавши проблемну ситуацію, останній виділив для завантаження ув’язнених найдосвідченіших своїх людей. Несамовито матюкаючись, вони почали багнетами тикати в спини тих, хто стояв скраю вагона. У відповідь хвиля людських тіл, вивергаючи брутальну лайку, якимось незбагненним чином колихнулася всередину, звільнивши деяке місце. Тут же до зони посадки під’їхала підвода, і зеки, по черзі залазячи на неї, перебиралися, підштовхувані військовими, на незайняту площадку вагона. Тих, хто щойно заліз, чекала доля попередніх: спочатку їхні спини приймали удари прикладів, а за кілька миттєвостей – і уколи багнетів. Тому нові «пасажири» зі шкіри геть лізли, аби не забаритися біля входу, відчайдушно проштовхувалися всередину, завзято працюючи ліктями і всім тілом.

Проте навіть така жорстока технологія не дала змоги вмістити всю групу Ароськіна. Як не намагалися охоронці, все ж таки п’ятеро людей, серед яких опинився і Петро, ніяк не могли втиснутися в середину вагона.

Коли у відповідь на черговий укол багнетом один із ув’язнених несамовито закричав і вивалився назад на підводу, хапаючись за закривавлений бік, амбали змінили тактику. За їхньою командою охоронці почали потихеньку засувати ворота, а здоровили з кожним таким рухом докладали максимум зусиль, щоб запхнути чергового в’язня у простір біля внутрішньої поверхні воріт. Ще один плюс такого способу полягав у тому, що «пасажир» сам усіляко чіплявся за край воріт, тим самим беручи участь у своєму завантаженні.

Нарешті черга дійшла й до Петра. Він був передостаннім, але щілина між воротами та стіною вагона становила вже менше метра. Петя кілька разів із силою вдарив чоботом по ногах людей, які стояли біля кромки воріт, і зміг поставити на п’ятачок, що звільнився, одну ногу. Потім він ухопився обома руками за край воріт, і відштовхнувшись другою ногою від підводи, зробив відчайдушне зусилля, щоб прослизнути всередину. Але марно: хоч у перший момент і вдалося трохи відтіснити спресовану людську масу, утриматися на відвойованому плацдармі не було ніякої можливості – натовп видавив його назад.

– Давай ще раз так само, але тільки після того, як я кольну, – тихо пробурмотів один із організаторів завантаження на вухо Петрові. – Спробуй на секунду зачепитися плечем, а в цей час хлопці посунуть ворота.

Парубок не встиг здивуватися холоднокровній вказівці охоронця, який тільки що так несамовито репетував, як той зразу ж істерично заверещав:

– Заколю! Скотина! Гад! – багнет встромився в спину мужика, що стояв перед Петром.

Той смикнувся від болю, і в цей момент Петя вклав усю силу в повторення свого маневру. Він відчув, як плече зачепилося за щось тверде. Майже тієї ж миті прогримів постріл у повітря, люди інстинктивно здригнулися, і ворота подалися ще на кілька сантиметрів.