Розстріл

Розстріл

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1941 рік, вересень. Південноукраїнський степ.

Колона етапованих, без води та їжі вже майже добу безупинно, прискореним маршем просувалася на схід, намагаючись вислизнути з пащі німецьких механізованих клинів.

Начебто відчуваючи наближення осінньої негоди, шалені сонячні промені прагнули наостанок показати всю свою силу, та так, щоб оці люди, які уявили себе вершителями історії, благали Господа, випрошуючи послати їм ковток води. А глибоко байдуже, невблаганне, нескінченно-синє небо, трохи прикрашене на горизонті декількома пухнастими хмаринками, наче висмоктувало з нещасних арештантів останні соки. Тягуча, густа слина гидко склеювала все в роті. Коли Петро піднімав голову до неба, йому здавалося, що іще трохи – і цей цинічно-прекрасний вакуум поглине саму його душу, забравши її в недосяжно-далеку височінь вічності.

Десь поруч гуркотіли гарматні залпи. Рівні, як стіл, без єдиного деревця величезні поля спонукали німецьких льотчиків прямувати до будь-якої цілі, що з’являлася на фоні цього одноманітного пейзажу.

Два рази змучені, перелякані люди піддавалися кулеметним атакам юнкерсів, що повертались із завдання і наостанок вирішували витратити решту патронів. За командою керівника групи – лейтенанта держбезпеки – всі кидалися врозтіч. Але незважаючи на це, близько двадцяти людей, включно з військовими, загинуло від куль німецьких стерв’ятників. Приблизно стільки ж було страчено охороною. Розстрілювали всіх, хто отримав серйозні поранення, і тих, хто не міг іти.

Почастішали спроби озвірілих, збожеволілих від спраги зеків підібрати кавунові кірки, що валялися обабіч дороги, або напитися з калюжі, яка знаходилася поруч. І якщо в перших, хто наважувався кинутися до калюжі, НКВС-ники просто стріляли, то тепер ситуація раз у раз виходила з-під контролю.

У черговий раз побачивши поверхню невеликої калюжі, що блиснула на сонці, буквально всі ув’язнені атакували це жалюгідне джерело води, не зважаючи ні на страх смерті, ні на відчайдушні окрики й пальбу охорони. Вони стали шалено боротися і битися за право припасти до цієї цілющої вологи.

Петро добіг до калюжі серед перших, але кілька людей уже лежали в ній, жадібно хлебчучи і не даючи можливості напитися іншим. У люті Петро схопив одного з них за одяг, відкинув на кілька метрів убік, упав на його місце, і рот нестримно злився з водою. Пив він несамовито. У перші кілька хвилин хлопець не відчував нічого, крім змішаного почуття захоплення, насолоди та радості від вгамованої спраги. Тільки коли замість води він відчув у роті мул, усвідомлення того, що відбувається, поступово почало повертатися до нього. Арештант зрозумів, що вода закінчилася, а він лежить у багнюці, придавлений купою людських тіл. Поступово до в’язнів починало доходити, що води в калюжі більше немає, і вони один за одним стали сповзати з гори тіл і відходити вбік.

Тим часом лейтенант держбезпеки, який командував цими людьми, що перетворювалися на звірів, гарячково думав над тим, як утримати натовп у покорі. Але скільки він не намагався знайти ефективний вихід, на думку не спадало нічого кращого, ніж ввергнути ув’язнених у панічний, тваринний страх, ще сильніший порівняно з почуттям спраги.

«Так, це єдино можливий дієвий метод», – підсумував лейтенант і негайно перейшов до рішучих кроків.

– Громадяни ув’язнені! – пророкотав він похоронним голосом. – Вами допущено непокору охороні. Ті, хто залишилися біля калюжі, першими покинули стрій і, отже, є призвідниками цього безладу; за законами воєнного часу вони підлягають розстрілу. Наказую охороні відвести призвідників на десять кроків убік і виконати вирок. Доводжу до відома всіх, що я не потерплю свавілля та саботажу. І надалі у разі непокори, крім убитих при спробі втечі, охорона щоразу розстрілюватиме ще 10 призвідників.

Потім він звернувся до своїх підлеглих:

– Васильєв, Зельдін, Федоренко, Квакуша, Кріпак! Відвести порушників порядку на десять кроків убік і виконати вирок!

Названі НКВС-ники, тримаючи гвинтівки напоготові, рішуче рушили в бік "призвідників", які на той час саме підвелися. Останніх було п’ятнадцятеро. Петро стояв ближче до лівого краю групи. Він чув слова лейтенанта, і в ньому відчайдушно боролися почуття ейфорії від приливаючої до організму води та страху перед підступаючою смертю.

– Організатори безладу, – звернувся лейтенант до брудних, мокрих переляканих людей, – за невиконання наказу за законами воєнного часу ви засуджуєтеся до розстрілу. Відійти на десять кроків праворуч і вишикуватися в шеренгу! – тримаючи револьвер у зігнутій руці, він указав нещасним на місце, куди вони мали стати.

Петро серед приречених побрів на місце, вказане лейтенантом. До нього почав доходити сенс того, що відбувається. Стало страшно і моторошно. Раптом почуття безвиході захопило всю істоту Петра. За кілька секунд шляху до місця розстрілу в голові промайнуло все життя: найкращі, яскраві та барвисті моменти його короткого буття феєрверком промайнули у свідомості.

«Чому так швидко все закінчується? Це не справедливо! У мене ще стільки сил та енергії. Хіба для того я з’явився на світ, щоб так абсурдно і безглуздо померти у 21 рік?» – питання без відповіді, перемішані з найсильнішими емоціями страху, розгубленості й жалю до себе, до свого загубленого життя лавиною захльостували мозок і всю істоту Петра. Очі налилися сльозами і два тоненькі струмочки потекли по щоках.