Веселий комендант

Веселий комендант

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1941 рік, вересень. Станція Гуляйполе.

Украй змучені тижневим етапом по спекотному безводному степу, зголоднілі ув’язнені нарешті наблизилися до Гуляйполя, одного з вузлових населених пунктів, намічених як можливе місце отримання подальших інструкцій. Сержант держбезпеки Ароськін, навчений гірким досвідом метань та поневірянь у пошуках допомоги, повів людей прямо на залізничну станцію. Для себе він уяснив, що в критичній ситуації, яка завжди складається у прифронтовій зоні, саме на станціях зосереджуються ключові представники влади, саме тут приймаються основні рішення, які можуть суттєво вплинути на ефективність виконання поставленого перед ним завдання.

Як виявилося, прийнята тактика була вірною. Хоча керівники військових, партійних та радянських органів у момент прибуття групи не перебували на території станції, але дані ними стратегічні вказівки чітко виконувалися військовим комендантом.

Цей постійно усміхнений чоловік середнього зросту і середніх років невтомно курсував по станційних об’єктах, на ходу вирішуючи проблеми, організовуючи навантажувально-розвантажувальні роботи, контролюючи дії підлеглих. Пересувався він теж у середньому темпі, але завдяки своїй вродженій схильності до раціоналізму, прораховував ситуацію на кілька кроків наперед і постійно примудрявся опинятися саме там, де був найбільш затребуваним.

– Краще погано їхати, ніж добре йти?! – з гумором промовив комендант у відповідь на слізне прохання Ароськіна хоч якось посприяти перекиданню ув’язнених у тил.

Він витримав паузу, прикидаючи в думці варіанти, а потім запропонував:

– Приблизно за годину тут має бути поїзд на Харків. У ньому два вагони із зеками. Вони переповнені, під зав’язку – понад 400 людей. Якщо зумієш запхати туди ж іще й своїх – я не заперечуватиму. Документи оформимо швидко. А супроводжуючі можуть розміститись у вагоні охорони.

Відповідальний за рух станцією оцінювально глянув на сержанта держбезпеки. Та Ароськін спочатку не повірив своїм вухам: так багато відмов він вислухав останнім часом. У перші секунди сержант навіть упав у якийсь ступор, але потім швидко схаменувся і почав гарячково розмірковувати.

«Невже пощастило? Хоч би не зірвалося!» – мовчки радів він, намагаючись ні словом, ні жестом не сполохати таку несподівану удачу, яка щойно на нього звалилася.

– Якої нашій групі дотримуватись процедури? – обережно запитав Ароськін і завмер в очікуванні.

– Залягти в посадці біля лівого краю станції, – серйозно відчеканив військовий комендант, – замаскуватися, щоб очі мої вас не бачили на платформах.

Він не зміг утриматися від легкого розіграшу, потім не витерпів і пирснув зі сміху, підморгнув оторопілому сержанту держбезпеки і розреготався. Розгублений Ароськін тільки інтенсивно блимав, не в змозі промовити жодного слова.

– Коли під’їжджатиме ваш поїзд, я дам знати, – заспокоївшись, уже серйозно і діловито пояснив комендант. – Тоді вишикуйтеся на пероні компактною колоною, не довшою за 50 метрів, і чекайте моєї команди. Ваше завдання – силами своєї охорони забезпечити завантаження ув’язнених у вагони. А поки що – давайте документи: мої люди візьмуть на себе паперові формальності.

Він прийняв від сержанта папку і знову посміхнувся у передчутті процедури загрузки цієї групи.

– Хоч не пишно, та затишно! – у тому ж своєму грайливому стилі, ще раз підморгнувши, підсумував комендант, потис руку Ароськіну і продовжив намотувати кола по території.