Котлети

Котлети

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1925 рік, квітень. Томаківка.

Петя сидів на підлозі за важливим заняттям: вивчав можливості своєї нової іграшки. Стару, тріснувшу у двох місцях, рахівницю, до того ж позбавлену чотирьох спиць, учора йому подарував батько. Хлопчик плавними рухами своїх маленьких пальчиків перекладав кісточки з одного боку на другий:

– Один, два, три, чотири, – відрахував він перше число й замислився.

«Як же це вчора показував тато?» – взявся пригадувати юний математик.

– Ага! – радісно вигукнув він і вже впевненіше і швидше пересунув на той же бік ще три кісточки: – Один, два, три.

«Тепер треба порахувати, скільки буде разом», – ухвалив хлопчина.

– Один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, – продекламував він, а потім, підбиваючи підсумок, на всю горлянку загорлав: – Сім! Чотири та три – сім!

Незважаючи на свій п’ятирічний вік, Петя вже вмів рахувати до тридцяти: цьому його навчив батько. Але виконання арифметичних дій було для нього в новинку. А тому він із цікавістю вивчав цю нову грань життєвої премудрості.

Щоправда, надто довго займатися одним і тим самим було нудно. Рішучим рухом, підглянутим у тата, хлопчик підняв один бік рахівниці – і кісточки з характерним стукотом від’їхали на вихідну позицію. Потім він узявся безладно штовхати дерев’яшки для лічби туди-сюди по спицях, лопочучи якісь уривки складів, після чого став обома руками розкручувати їх, від чого кісточки стали крутитися на спицях подібно до десятків маленьких юрких дзиґ. На завершення рахівниця була перевернута догори ногами та використана як транспортний засіб.

– Но-о, но-о, конячко! – прикрикував уявний візник, навалюючись на дерев’яну раму рахівниці, яка видавала у відповідь жалібні скрипучі звуки.

Багатостраждальний пристрій для виконання арифметичних операцій всіляко чинив опір, але був змушений підкоритися силі. Виконуючи непритаманну йому функцію, він перекочувався вперед натужними ривками, щоразу зупиняючись унаслідок заклинювання механізму. Зате всюдисущий хлопчик примудрявся, паралельно з керуванням "двоколкою", ще й грати роль коня, що несамовито ірже і брикається, та плюс до того власноруч підхльостує себе ляпанцями по попці. Розчервонілий хлопчина якраз голосно сміявся від задоволення, коли почув бабусин голос:

– Петюшо, йди-но сюди, зніматимемо пробу!

Хлопчик зупинився і прислухався: з кухні долинало шипіння та потріскування розігрітого на сковорідці жиру. А м’ясний запах, який заполонив увесь будинок, не залишав місця для сумнівів: на нього чекав черговий кулінарний шедевр.

Малий не без жалю залишав свою гру, але бажання насолодитися бабусиною їжею таки пересилило. Він попрямував на кухню, все ще за інерцією ляскаючи себе по боках і бурмочучи щось собі під носа.

– Я посмажила котлетки, – побачивши онука, що саме підходив до неї, повідомила Ірина, – ну ж бо скуштуй: як тобі на смак? Тільки обов’язково їж із хлібом, – усміхаючись, повторила вона свою традиційну настанову.

Жінка поставила на стіл миску із чотирма котлетами, попередньо остудженими до комфортної для рота температури. Відразу ж подала і шматок хліба.

Підійнявшись на своє улюблене місце-підвищення біля столу, Петя приступив до дегустації. Котлети вийшли – смакота! А тому процес їх поглинання проходив жваво. При цьому хлопчик не забував про бабусине попередження, і кожен шматок котлети прикушував хлібом. Але не встиг він навіть озирнутися – як тарілка виявилася порожньою.

– Ну що ж ти не говориш, які вийшли котлети? – з удаваним засмученням запитала бабуся: – Може, у фарш треба чогось додати?

– Котлети вийшли смачні, – з виглядом навченого досвідом експерта запевнив онук, – але фарш треба ще підсолити.

– Ну, це ми миттю, – одразу ж погодилася Ірина. – Дякую, що підказав. А то я куштую-куштую і ніяк не зрозумію, чого не вистачає?

Вона сунула ложку в банку зі сіллю і вдала, ніби кладе її у фарш. Хоча насправді нічого не досолювала. Перемішавши вміст, жінка почала укладати чергову порцію котлет на сковорідку, примовляючи:

– Ну ось, тепер котлетки будуть смачніші. Онучок у мене – молодчина! Відразу визначає, як зробити страву апетитнішою. Гаразд, біжи пограйся ще трохи, а коли котлетки за твоїм рецептом посмажаться – я тебе знову покличу, спробуєш іще раз.

Петя з новими силами повернувся до перерваної гри, а Ірина після того, як котлети досягли ідеального стану, виклала їх у Петіну миску і злегка підсолила. Вона знала, що онучок любить солоне, і намагалася всіляко догодити дитині.

«Нехай наїдається цупкіше, поки є можливість, – міркувала бабуся, – бо зовсім худий став – шкіра та кістки».

Потрібно визнати, що Іринині оцінки вгодованості онука були далекі від істини. Насправді, завдяки насамперед невтомній бабусиній турботі, Петя був повненьким хлопчиком. Але будучи сама жінкою щільної статури і маючи таких самих членів сім’ї, вона вважала нормою, особливо для дитини, наявність у тілі пристойного жирового запасу.

– Петрику, біжи на кухню: котлети за твоїм рецептом готові! – покликала Ірина. – Я без тебе не можу визначити, чого ще не вистачає. А мені треба смажити наступну партію.