Кулінар

Кулінар

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1924 рік, березень. Томаківка.

Ледве прокинувшись і розплющивши очі, Петя зрозумів, що на кухні відбувається щось цікаве: його ніс відразу вловив приємні їстівні запахи, а це буває, коли бабуся готує щось смачненьке. Не гаючись, хлопець зіскочив із ліжка, швидко напнув штани й сорочку, а потім стрімголов кинувся на кухню.

– Бабусю, що ти робиш? – випалив він з порога.

– Доброго ранку, онучку! – через пару секунд усміхнулась у відповідь Ірина.

Вона вичікувально поглядала на хлопця, всім своїм виглядом ніби пропонуючи йому відповісти на вітання і водночас продовжуючи працювати білими від муки руками.

– Доброго ранку, бабусю! – не дуже голосно вигукнув Петя, а потім все-таки повернувся до головного питання, яке його цікавило: – Чим це так смачно пахне?

– Смачно пахне ваніллю та корицею, – пояснила жінка. – Хочеш понюхати?

– Так!

Хлопець підбіг ближче і вхопився за бабусин фартух. Ірина обтрусила руки, обтерла їх ганчіркою, а потім узяла з полиці одну з банок і показала онукові:

– Це кориця, понюхай.

Вона відкрила кришку і піднесла банку до Петіного обличчя. Той уткнувся носом у ємність і з діловим виглядом заходився втягувати в себе повітря.

– Добре пахне! – з виглядом знавця констатував він.

– А це ваніль, – продовжувала навчати Ірина, здійснюючи аналогічні операції з іншою банкою.

Хлопчик повторив процедуру обнюхування, а потім розгублено запитав:

– То вони що – різні?

– Хто? – не зрозуміла Ірина.

– Банки, – пояснив своє запитання Петя.

Нарешті до жінки став доходити сенс питання.

– Банки однакові, а ось приправи всередині банок – різні та по-різному пахнуть, – пояснила вона малюкові його відчуття.

До цього моменту Петя навіть не підозрював про існування спеціальних речовин для надання запаху, а тим більше, що вони по-різному пахнуть. Тепер ця частина його сприйняття дійсності набула відчутних рис, і дитина негайно пішла далі шляхом пізнання світу:

– А що таке приправи? – продовжив хлопчик своє звичайне обсипання дорослих питаннями.

– Це такі сушені трави чи речовини, які добре пахнуть або смачні. Їх додають у різні страви.

– А чому ти додаєш приправи в банки, а не до страв? – не вгамовувався Петя.

– Та ні, в банках приправи просто зберігаються, а додають їх у харчові страви, тобто в їжу, – у борщ, котлети, булочки, щоб вони були смачнішими та краще пахли.

– А зараз ти у що їх додаватимеш?

– Я вже додала і корицю, і ваніль у тісто, – запевнила Ірина, – відчуваєш?

Жінка підсунула тісто до краю стола, біля якого стояв онук, і той, розмістивши носа ближче до пружного, покритого білим борошняним пилом шматка, спробував розпізнати в ньому вже знайомі запахи.

– Так, відчуваю, – оцінив свої сприйняття Петя, – а навіщо тобі тісто?

– З тіста я хочу зробити булочки, шанежки та пасочки.

– Я теж хочу робити булочки! – безапеляційно заявив хлопчик.

– Тоді давай ти допоможеш мені місити і розкачувати тісто, а я з нього ліпитиму і пектиму різні смачні штуки! – запропонувала Ірина.

– Давай!

Бабуся поставила онука на дебелий стілець, що стояв біля торця столу, з таким розрахунком, щоб хлопчикові було зручно поводитися з тістом, а потім відірвала йому невелику грудку.

– Я вимішуватиму свій шматок, а ти – свій: разом ми швидше впораємося, – запевнила вона. – Дивись, як я роблю, і повторюй за мною.

Малюк, поглядаючи на наставницю, з азартом почав теребити свою грудку. Він вивалявся в борошно буквально з ніг до голови. Бабуся ж тільки посміювалася та підбадьорювала онука, сама енергійно місячи тісто і примовляючи:

«Тісто добре місимо!

Тісто тиснемо, мнемо!

Для Петюші ми із тіста

Гарних булок спечемо!»

Через деякий час Петя почав вторити Ірині, проговорюючи примовку разом із нею. Нарешті тісто було готове.

– Здорово ми з тобою попрацювали, – підбила підсумок роботі жінка, – але дуже втомилися. Правда? Фух!

Театральним жестом вона витерла піт із чола тильною стороною долоні, а онук відразу ж, як папуга, повторив її рухи.

– Так, втомилися... Фух! – підтвердив він.

– Тоді давай відпочинемо.

На стілець, що служив Петі підставкою, бабуся поставила невеликий чурбак і посадила на нього хлопчика, заодно обтираючи рушником його обличчя від муки. Потім сама сіла на табуретку і разом із онуком почала декламувати черговий віршик:

«Ми втомилися, спітніли: