Арешт

Арешт.
(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).
1941 рік, серпень. Томаківка.
Пізнім серпневим вечором у будинку Шаблів панував тривожно-метушливий настрій: батьки готували Петра в дорогу.
– Направлення на роботу не забув? – вкотре діловито перепитав батько. – Паспорт? Гроші? Приписне свідоцтво? Зараз війна – будь-якої миті можуть мобілізувати. Потрібно мати при собі всі документи.
Петро знову перевірив свої папери: все на місці. Тим часом мати принесла з комори згорток:
– Візьми ще сала: мало що – знадобиться, – жінка глянула на сина зі змішаним почуттям любові, жалості та якоїсь приреченості.
Вона простягла вперед загорнуті в пергаментний папір продукти, але не витримала і розплакалася. Потім, зрозумівши недоречність своїх сліз, зніяковіла і почала через силу усміхатися, спішно витираючи обличчя тильною стороною долоні. Петро підійшов до матері, ніжно притяг її до себе і поцілував, допомагаючи обтирати щоки.
– Все нормально, мамо, все добре, – ласкаво умовляв він. – Я їду на роботу, буду вчителювати. Це зовсім недалеко, і я приїжджатиму.
Місцем призначення був не такий вже й далекий Кам’янсько-Дніпровський район Запорізької області. І якби поїздка трапилася в мирний, спокійний час, – нічого, крім радості, вона б не принесла. Але йшла війна, яка підбиралася вже зовсім близько. Тому майбутнє ставало невизначеним. Саме ця невизначеність привносила щемливе занепокоєння у думки й почуття всіх членів сім’ї.
Пестячи і гладячи матір, Петро й сам перейнявся жалістю до неї, до батька, до їхньої спільної, чомусь такої недолугої долі. Сльози матері розбурхали душу; грудка підступила до горла. Щоб не заплакати, він легенько відсторонився від матері, посміхнувся.
– Піду покурю, – стримуючи емоції, поспішно сказав хлопець, узяв пачку цигарок і вийшов надвір.
Кілька кроків у темряву – і молодик зупинився, прислухаючись. Зяюча тиша ночі опустилася йому на плечі, огорнула тіло, проникла в саму душу. Боячись порушити цю величну безмовність, він обережно присів на ґанку, увібрав у себе на повні груди свіже повітря, яке вже відпочило від денної спеки, підняв очі до неба. Яскраві зірки урочисто сяяли у вишині. Серед тисяч далеких світів особливо вирізнялася своєю красою і таємничістю Велика Ведмедиця. Думка жваво ковзнула в ту невідому, загадкову, нескінченну далечінь і загубилася в ній.
– Вічність… – ледве чутно пробурмотів Петро. – Всесвіт завжди був і завжди буде, незалежно від нашого існування.
Раптом десь у сусідньому дворі загавкав собака; у відповідь йому на іншому кінці вулиці розкотисто і жалібно завив другий, потім третій. Бадьорий вітерець прошурхотів по кронах дерев. Відкликнувшись на його завзяття, стигле, наливне яблуко зірвалося з гілки, глухо вдарилося об землю, трохи прокотилося по ній і застигло біля ніг Петра. Зовсім поруч у траві заграли свою одноманітну скрипкову партію коники, а у хліві, хрюкаючи, заворушилося порося. Ніби за сигналом невидимого диригента, оркестр живих істот дружно взявся виконувати звичну, сумбурну і так різко контрастуючу з вічністю какофонію буття.
«Навіщо все це? Собаки, дерева, коники, свині, люди? У чому сенс метушні, якщо є велична вічність? – Петро вкотре ставив собі це питання і не знаходив відповіді. – Так треба, так необхідно творцеві вічності. Ця метушня – невід’ємна складова частина вічності», – підсумував він.
Рум’яне яблуко, яке щойно впало, підлесливо лежало біля самого носка черевика. Молодий чоловік підняв його, нашвидкуруч витер долонею і різко вгризся в ароматну, кисло-солодку м’якоть. Скуштувавши земного плоду, він знову поринув у суєту буття, звернувся до своїх сьогоднішніх переживань, своїх сподівань і планів, які раптом одночасно стали один за одним валитись під ударами долі.
«Ну, що ж, наступний пункт – Першотравнева середня школа Кам’янсько-Дніпровського району. Працюватиму там учителем. У сьогоднішній ситуації – це дуже непоганий варіант. А далі – що Бог дасть», – подумав Петро.
Потім закурив, прокручуючи в голові план дій на завтра. Клуби тютюнового диму, схожі на сірих, ліниво-примарних кажанів, то з’являлися, то розчинялися перед очима, резонуючи з такими ж сірими та нечіткими думками про майбутнє.
Докуривши цигарку, хлопець рішуче встав, зайшов до хати й запакував у чемодан згорток, підготовлений матір’ю. Потім розсовав по кишенях документи та гроші.
– Пора лягати, – сказав він, звертаючись до розгублених батьків, що сиділи за столом, – завтра рано вставати.
Він підійшов до мами й тата, обійняв і поцілував обох, потім зняв із себе сорочку та штани.
– Лягайте, а я ще збігаю на вулицю, – підбадьорливо промовив Петро і вийшов.
Впевненими кроками він ступав майже невидимою, але такою до останнього камінця відомою стежкою до туалету. Тривожні думки ні на мить не полишали його, ятрили душу приторно-щемким присмаком невідомості.
Петро звичним рухом відчинив дверцята старої дерев’яної вбиральні. Тієї ж миті на обидві його руки разом навалилися двоє мужиків у формі, що невідомо звідки взялися. Одночасно третій вискочив з туалету та приставив пістолет до грудей Петра.
– Руки вгору! – несамовито закричав четвертий, тримаючи гвинтівку напоготові.
Як би Петро не хотів, він не міг виконати цієї команди, оскільки на його руках, намагаючись викрутити їх, повисли двоє здоров’яків.
Тим часом п’ятий співробітник НКВС підбіг до нещасного ззаду, збиваючи його з ніг різкими підсічками.
Петро впав обличчям у землю. Всі разом правоохоронці зуміли скрутити йому руки за спиною та начепити на них кайданки.
– Встати! – скомандував лейтенант держбезпеки, командир групи захоплення. – Обшукати! – продовжив він після того, як Петро підвівся.
У той час, коли четверо НКВС-ників, стоячи півколом, тримали арештанта під прицілом, п’ятий здійснював обшук, люто шарячи у бідолахи в трусах.
– Нічого! – доповів він начальнику після завершення своєї справи.
Лейтенант з полегшенням перевів дух.
– Громадянин Шабля Петро Данилович? – спитав він, перейшовши, нарешті, до формальностей.
– Так, – коротко прохрипів полонений.
– Вас заарештовано за підозрою у контрреволюційній діяльності та шпигунстві з метою повалення соціалістичного ладу, – продекламував представник влади стандартну, заучену багаторазовим вживанням фразу. – Ось ордери на Ваш арешт та обшук. Пройдіть до будинку, нам необхідно провести слідчі заходи.
Саме в цей момент на крики вибігли батьки. Перелякані та приголомшені, вони смирно, в одній спідній білизні, стояли на певній відстані від того, що відбувалося.
– Ви батьки заарештованого? – запитав лейтенант у Данила та Марії. – Покажіть нам речі Вашого сина, – не чекаючи відповіді, зажадав він. Потім першим відчинив двері до приміщення і, розмахуючи пістолетом, примусив усіх зайти всередину.
Матір з батьком слухняно виконали наказ.
Під час обшуку було вилучено: паспорт ШЗ-194301; диплом про закінчення педінституту; призначення на роботу від 6/VIII-41 N 02; направлення на роботу; студентське посвідчення; сім аркушів. Протокол було складено оперативно. Після його підписання учасниками затримання та понятими, Петра заштовхали у воронок.
– Про подальшу долю затриманого можете дізнатися в Запорізькому управлінні НКВС, – повідомив убитих горем батьків лейтенант держбезпеки, піднімаючись у кабіну.
Несамовито завив мотор, і потворний «чорний ворон», який наводив жах на все населення СРСР, повіз Петра з рідного гнізда на сім довгих років.