Проблема НКВС-ників

Проблема НКВС-ників
(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).
1941 рік, серпень. Томаківка.
Воронок Запорізького обласного НКВС уже протягом години шукав у селищі Томаківка вулицю Радянську і ніяк не міг знайти. Це було не підвідомче селище, а щодо часу – вже близько 11-ї години ночі. І більшість людей після спекотного трудового дня умиротворено спали. Непримітну, нещодавно перейменовану на «Радянську», вулицю, більше схожу на зубожілий провулок, у цьому величезному селищі мало хто знав. Принаймні, з того десятка місцевих жителів, яких представникам держбезпеки вдалося зустріти в Томаківці, ніхто не зміг або не захотів направити їх за адресою, що значилася в ордері на арешт. А прізвище ворога народу начальство наказало не розголошувати.
За останні хвилин 20 вулиці повністю спорожніли. Двічі співробітники НКВС заходили у двори, стукали у вікна та просили до смерті переляканих господарів вказати дорогу. Але у відповідь одна стара взагалі не змогла сказати жодного слова, а мужик наполегливо повторював, що він бідняк і член колгоспу, а все його майно перебуває у колгоспній власності.
Врешті роздратовані НКВС-ники зовсім утратили надію знайти потрібний будинок, розвернули машину і, тихо спіймавши облизня, поїхали назад.
– Нічого, завтра приїдемо вдень і з картою селища, – вирішили вони.
Воронок бадьоро котився центральною вулицею. Раптом фари вихопили на узбіччі бредучого старигана, якому, мабуть, не спалося.
– Пригальмуй, запитаємо ще в цього: чим чорт не шуткує, – дав шоферові команду лейтенант держбезпеки, який керував операцією і сидів на місці пасажира.
Машина рипнула колодками і зупинилася поруч зі старим.
– Діду, де вулиця Радянська? – з місця в кар’єр запитав лейтенант.
Побачивши воронок і форму НКВС, дід спочатку страшенно перелякався. Ноги самі по собі зупинилися і стали, як ватяні. В остовпінні він тупо, з виразом жаху на перекошеному обличчі, дивився на офіцера.
– Та не бійся, діду! Твої старі маслаки нам не потрібні. Ми тільки хочемо дізнатися, де вулиця Радянська. Скажи, де вона – і ми поїдемо далі… Ну? – підбадьорливо і з сарказмом усміхнувся лейтенант.
Заспокійливі слова справили свою дію, і старий спробував древніми мізками прокрутити сказані офіцером фрази у зворотному порядку. Перше, що він зміг збагнути, так це те, що варто йому вказати дорогу – і вони поїдуть. Зраділий, дід одразу ж показав вулицю, на якій жив і сам:
– Так ось же вона, через три будинки ліворуч. Їдьте сюди. Ось вона!
Машина рушила у вказаному напрямку, а стариган стрімголов, забувши про свою старість, кинувся геть у протилежний бік і зник у найближчому провулку.