Примовки бабусі Ірини

Примовки бабусі Ірини.
(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).
1923 рік, листопад. Томаківка.

Як зазвичай близько восьмої ранку Петя відчув, що прокидається. Але покидати тепле відчуття блаженства та захищеності не хотілося.
«Спробую ще трохи поспати», – розсудив він, міцніше стискаючи повіки.
Щоправда, з цього нічого не вийшло: сон уже минув, а звичний режим дня наполегливо стукав у свідомість хлопчика.
Петя розплющив очі. Перше, що він побачив, було вікно, в якому виднівся сірий шматок хмарного пізньоосіннього неба. Здавалося, повітря на вулиці буквально просочилося дрібним холодним дощем. Голі чорно-коричневі гілки маячили над фіранкою. Як щупальця якогось ледь виринувшого з води чудовиська, вони то понуро тремтіли на вітрі, то раптом різко сіпалися, струшуючи з себе важкі краплі.
Усе-таки вставати не хотілося, і хлопчик вирішив ще деякий час поніжитися в ліжку. Він повернувся на бік і оглянув спальню: у кімнаті нікого не було. Малий прислухався. З кухні долинали звуки посуду, який переставляли, і якісь шарудіння.
«Мабуть, бабуся порається зі сніданком, – здогадався він. – Ото б вона зазирнула до мене: тоді би я одразу встав».
Хлопчина з надією глянув на двері, і як за помахом чарівної палички, вони прочинилися, а затим усміхнене бабусине обличчя з’явилося у проймі. Ірина побачила онука, який щойно прокинувся; її обличчя ще більше розтягнулося в посмішці. М’якими кроками вона підійшла до дитини, провела рукою по голівці та поцілувала. Натхненний тим, що бабуся відчула його бажання, хлопчик обійняв її за шию і теж поцілував.
Ірина розчулилася, присіла на краю ліжка і лукавим ніжним голосом стала примовляти потішки:
«Хто ж оце у нас проснувся?
Хто солодко потягнувся?
Петя, Петрик, наш малюк!
Мій улюблений...»
Тут Ірина зробила паузу і, хитрувато посміхаючись, подивилася в очі хлопчика.
– Онук! – вигукнув той радісно.
– Онук! – підхопила вигук дитини бабуся. – Молодець! – одразу ж похвалила вона його за те, що правильно зумів підібрати риму.
А Петя, щасливий тим, що впорався зі традиційним бабусиним завданням, знову кинувся їй в обійми. Він був у захваті від Ірининих примовок. Адже вона знала їх безліч, і щоразу розповідала все нові й нові. Причому навіть якщо через кілька тижнів якісь куплети і повторювалися, то вже у зміненому вигляді.
Ірина теж обняла онука, а потім, не розтискаючи рук, обережно поставила на ліжко. Петя знав усі бабусині прийоми. Зрозумівши, що вона збирається робити, хлопчик з радістю включився в дійство: підігруючи Ірині, він став навшпиньки і підняв руки вгору.
У відповідь її ласкаві долоні стали бігати по тілу дитини, ніби витягуючи його знизу вгору, а з вуст жінки продовжували литися такі улюблені хлопчиськом приказки:
«Потягушки-поростушки!
Від шкарпеток і до вушок.
Петрик тягнеться-потягнеться:
Він маленьким...»
– Не зостанеться! – випалив хлопчик і знову потонув у обіймах.
Проходячи руками по боках тулуба від ступнів до кистей онука, Ірина наостанок давала йому вхопитися за свої великі пальці, а потім піднімала дитину вгору і трохи струшувала в повітрі, змушуючи тренувати м’язи.
Опущений на ліжко, Петя заходився від сміху, обіймав бабусю, а потім вимагав продовження гри. Вистава повторювалася. Але Ірина тонко відчувала міру, і коли через деякий час вона розуміла, що пора припиняти, їй завжди вдавалося вчасно переключати увагу онука на щось інше й не менш для нього цікаве.
Ось і зараз жінка задіяла ці свої навички:
– А що це ми граємось, не вмившись? Забули? – розгублено подивилася вона на онука. – Тьху, яке личко негарне, заспане! Давай-но швиденько пограємо в наші ладушки-вмиватушки і підемо умиватися: станемо красивими-красивими!
Ірина схопила табуретку; вони з онуком посідали одне навпроти одного і почали гратися в ладушки, ляскаючи по долоньках строго в прийнятому ними порядку. При цьому дитина й жінка хором декламували відповідну нагоді примовку:
«Ой ви ладушки, лади,
Не боїмося води!
Чисто умиваємось,
Бабі посміхаємось!»
Відразу після завершення потішки Петя зіскочив з ліжка і зі всіх ніг кинувся до умивальника, а Ірина потихеньку пішла за ним.
Акуратно складаючи долоні, – так, як навчала бабуся, – хлопчик набирав у них воду і підносив до обличчя. Але щойно холодна рідина торкалася шкіри, він збуджувався і проводив подальші водні процедури, ніби змагаючись із умивальником. При цьому хлопчина пирхав і кректав, а краплі розліталися на всі боки.
Бабуся, щойно підійшовши, допомогла дитині зробити все правильно, а потім вони, дружно посміхаючись, разом підтерли розбризкану по підлозі воду.
– Петюшо, а ти знаєш, що я готую на сніданок? – заінтригувала Ірина онука, коли справу було зроблено. – Ану, вгадай!
– Пиріжки! – припустив той, пригадуючи улюблені свої страви.
– Ні.
– Наполеон!
– Теж ні.
– Котлети!
– Зовсім ні.
– Кашу! – вже з меншим ентузіазмом, але все ж таки бадьоро оголосив хлопчик.
– Правильно, кашу! А яку кашу? Вгадай!
– Пшоняну!
– А ось і ні!
– Гарбузову!
– Не вгадав!
– Гречану!
– Так, угадав! – засміялася Ірина. – А ми з тобою знаємо ладушки про кашу?
– Знаємо! Знаємо! – заверещав онук.
Тепер уже на кухні вони сіли один проти одного і знову стали читати віршики, ляскаючи в долоні:
«Ладушки-ладушки,
Де були? – У бабушки.
А що їли? – Кашку!
А що пили? – Бражку.
Кашка – солоденька,
Бабуся – добренька:
Годувала пиріжком –
Проводжала батіжком;
Кормила насіннячком –
Проводжала віничком!»
Петя не зовсім розумів сенс цієї примовки. По-перше, він не знав, що таке бражка, а пояснення, які він почув від Ірини, зовсім не прояснили ситуацію.
По-друге, хлопчина був незгідний з тим, що бабуся може бити онука батіжком або віничком. Адже для нього бабуся була найближчою та найдобрішою людиною, і такого вона ніколи не робила. А тому хлопчик не міг навіть уявити, що подібне в принципі може статися.
Боячись образити бабусю необґрунтованими звинуваченнями в застосуванні батіжка, він не наважувався напряму запитати про сенс цих слів у Ірини. Натомість хлопчик одного разу поділився своїми сумнівами з мамою. А та сказала, що інші діти мають бабусь, які б’ють своїх онуків. Але Петя цьому не повірив: «Мабуть, такі слова в примовку вставили, щоб вона була складною», – вирішив він тоді і став сприймати цей віршик саме так.
– Петрику, а мені потрібна твоя допомога, – звернулася тим часом Ірина до онука, – я хочу кашу посолити, та ніяк не можу розкуштувати, скільки ще солі покласти. Допоможеш?
– Допоможу!
– Тоді ось тобі ложка каші – пробуй!
Бабуся піднесла до рота хлопчика смачно пахнучу, попередньо приправлену вершковим маслом і остуджену розсипчасту кашу. Той пожував, намагаючись розібрати смак.
– Ну як? Потрібно ще солі? – запитала жінка.
– Так, – авторитетно відповів юний дегустатор.
– Тоді набирай у ложку солі та підсолюй кашу!
Разом з Іриною хлопчина набрав із миски трохи солі та особисто кинув її в казан.
– Ну, спасибі за допомогу! – подякувала бабуся, розмішуючи варево і примовляючи:
«Ай, ту-ту, ай, ту-ту,
Варим кашку круту,
Підливаєм молочка,
Нагодуєм...»
– Козачка! – закінчив потішку Петя, за що був винагороджений ще однією ложкою каші.
– Ну що, здається каша вже добре посолена, – висловила свою думку Ірина, – а як тобі, смачно?
– Смачно, – підтвердив онук.
– Отже, можна годувати сім’ю?
– Можна, – запевнив Петя.
Тоді я піду покличу тата й маму, а ти поки що готуйся розповідати їм примовку про сороку-ворону. Пам’ятаєш, як вона годувала своїх дітей?
– Пам’ятаю!
Ірина пішла надвір кликати Данила та Марію до сніданку, а Петя, щоб не осоромитися перед батьками, почав уголос повторювати заданий бабусею віршик. За цим заняттям його й застали дорослі.
– Ну що, готовий розповідати, кому сорока-ворона дала кашку, а кому ні? – з порога запитала Марія.
– Так, – охоче відповів син.
– Тоді розповідай, а ми послухаємо і разом вирішимо, хто ж із нас заслужив їсти кашу.
І Петя став декламувати:
«Сорока-ворона
Кашку варила,
Діток кормила...»
Потім він підняв вгору руку і став загинати пальці, відзначаючи погладжуванням заслуги, а постукуванням – байдикування воронят:
«Цьому дала – він дрова рубав,
Цьому дала – він воду носив,
І цьому дала – він піч топив.
А цьому не дала – де ти був?
Дров не рубав,
Пічку не топив,
Воду не носив
І кашу не варив,
Пізніше за всіх приходив!»
– Ну що, тату, що ти сьогодні робив, щоб заслужити кашу? – з напускною строгістю, але посміхаючись куточками губ, спитала Марія.
– Я дрова рубав і грубку топив, – відзвітував Данило.
– Ну, як думаєте, заслужив наш тато сніданок? – знову запитала мати, звертаючись в першу чергу до сина, але для порядку оглядаючись на інших.
– Так! – хором підтвердили всі, а Ірина наклала тарілку каші й подала зятеві.
– А ти, бабусю?
– Я кашу варила!
– Ну що, дамо бабусі кашу?
– Так! – почулася дружна відповідь і ще одна тарілка з кашею знайшла свого їдця.
– А ти, мамо, що робила? – підключилася до вистави Ірина.
– Я свинку годувала.
– Молодець, мамо! – відповіла бабуся. – Напевно, дамо і мамі кашки? – припустила вона.
– Дамо! – дружно відповіли усі.
– А що Петюша робив? Він заслужив кашу? – усміхаючись, запитав батько.
– Я кашу пробував та солив! – з гідністю відгукнувся малюк.
– Ну, як вважаєте, дамо Петі кашу?
– Так! – хором крикнули дорослі, й дитина отримала від бабусі свою порцію.
При цьому Ірина не забула підключити чергову примовку:
«Димиться гарно каша наша,
Сідає Петя їсти кашу,
Добавка буде незначна,
Тому що каша ця...»
– Смачна! – підтвердив Петя спільну думку, уплітаючи їжу за обидві щоки.
Члени сім’ї задоволено усміхнулися та продовжили трапезу.