Народження Петра

Народження Петра
(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).
1920 рік, січень. Українська Народна Республіка. Селище Томаківка Катеринославської губернії.
1920-й рік... Хаос... Замішаний на страху, беззаконні, безперервних змінах влади, громадянській війні та хворобах. Червоні з продрозверсткою, білі з гордовитим великодержавним розбоєм, махновці з анархістською експропріацією та поділом усього і вся, банди Григор’єва, Марусі та інші, та інші... Кожен зі своїм статутом. Але всі забирають і вбивають, гвалтують і грабують.
Тільки одна установа справно працює в Томаківці – лікарня. Вона необхідна будь-якій воюючій владі, будь-якому генералу й отаману: треба лікувати поранених і хворих, годувати й забезпечувати ночівлею здорових.
Незмінна кухарка лікарні Ірина Семенівна Дирікова за звичкою чистить картоплю: треба готувати сніданок пацієнтам. Робота є робота, а вона зараз – єдина постійна годувальниця в сім’ї. Але думки сьогодні цілком і повністю вдома; там вагітна дочка Марія вже тиждень розбита тифом і лежить одна у критичному стані. Як на зло, вдома нікого немає. Зять Данило нещодавно влаштувався на роботу, а такої удачі не можна було упускати. Зазвичай Ірина протягом дня навідувала хвору дочку, але сьогодні аврал на службі: прибула чергова партія поранених. Материнське серце рветься до дочки... Хоча чим вона може допомогти?
Ірина витерла руки рушником, підійшла до іконки, яка зображала Божу матір із немовлям-Ісусом. Ставши навколішки, жінка склала долоні на грудях і припала поглядом до лику непорочної діви.
– Пресвята Діво Маріє, дай сили моїй донечці здолати страшну хворобу, врятуй і збережи мою кровиночку, прошу тебе, благаю! Слава тобі, Господи! Ти один даєш нам радість і горе, ти всемогутній. Забери мою душу, але допоможи моїй бідній Марії! В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа. Амінь. – Несамовита молитва, яка супроводжувалася Хресними Знаменнями і гіркими сльозами, ставала все тихішою й тихішою, поступово перетворюючись на нерозбірливий речитатив.
Молячись, Ірина зливалася душею з божественним, зрікалась усього оточуючого. Вона ніби влітала у зображення святих мучеників і розчинялася у ньому. Ще дівчиною у церкві їй удалося навчитися такому входженню у своєрідний транс. Високі склепіння храму з величними ликами святих, які тягнуть до вічності і проникають у саму душу, притягували до себе. Атмосфера безтурботності, всеосяжної глибини і доброти, просякнута запахом ладану та християнською музикою, огортала, позбавляла відчуття простору й часу. Ірина цілком віддавалася цьому прекрасному стану польоту, упивалася ним, відчуваючи моменти райського замилування.
Згодом вона змогла досягати такого стану, молячись біля ікони вдома чи на роботі. Ось і зараз жінка витала в тремтячій сяючій глибині, прагнучи наблизитися до таємничого виблискуючого ореолу.
Раптом все це прекрасне піднебесся навколо ніби викрутилося навиворіт, провалившись у чорну безодню вакууму.
...
Ірина лежала на підлозі. Абсолютно розбитий організм почав приходити до тями. Єдина думка вперто довбала мозок, заповнивши всю свідомість: негайно бігти додому, там щось сталося! Жінка насилу підвелась і поплепленталася до своєї подруги-акушерки, яка цього дня чергувала у лікарні.
– Полю, чує моє серце недобре. Ходімо до Марусі! Під час молитви я провалилася до пекла. Таке було зі мною, коли вмирала Марфуша, моя старша дочка. Біжимо! – ледве стоячи на ногах, Ірина вся тряслася, але погляд її був сповнений рішучості.
– Я зберу валізку, а ти йди! Я наздожену, – Поля зрозуміла все відразу; такою вона не бачила подругу ніколи.
«Треба бігти, тільки ось прихоплю ще дещо для полегшення симптомів тифу», – подумала Поліна й кинулася зі своєю акушерською валізкою до кімнати першої медичної допомоги. Там вона схопила ще один, черговий саквояж для викликів, і стрімголов помчала за подругою.
На свіжому морозному повітрі Іринині сили швидко відновлювалися. Але чим міцнішим ставало тіло, тим яскравіше спалахували в розтравленому мозку жахливі картини, в яких страх перед можливими домашніми нещастями змішався з кадрами найтрагічніших подій минулого... Закривавлене тіло вбитого грабіжниками чоловіка... А ось червоний комісар з маузером іде прямо на неї, та в останній момент вибирає з натовпу для показового розстрілу сусіда Михайла... 18-річна Марфуша в труні, така гарна й умиротворена... Марія в тифозному маренні...
...
Ось і будинок. Ірина бігцем влетіла до спальні. Там Марія металася на ліжку, мокра від поту. Все її тіло судомно скорочувалося. Вона то кричала, то стогнала. Мати кинулася до доньки, намагаючись не дозволити їй впасти на підлогу, і відразу ж відчула неймовірно високу температуру тіла та м’язи, що задубіли.
– Потерпи, Марусю, потерпи. Зараз прийде Поля, вона тобі допоможе: все буде добре, – заспокійливо заговорила Ірина, але хвиля страху, з’явившись спочатку в голові, настирливо поповзла по спині вниз, заповнюючи організм клітину за клітиною. Десь у нижній частині тулуба ця хвиля широко розлилася, а потім разом ринула вгору, виступивши на лобі великими краплями поту.
– Мамо, врятуй мене! Я не хочу вмирати! – отямившись від нападу болю, що терзав усе єство, Марія з благанням дивилася на матір. 
Вона схопила її руку і міцно стиснула. Ірина зібрала всю силу волі, щоб не заплакати, не показати дочці свого страху. Але в самому куточку ока зрадлива сльоза все-таки знайшла собі шлях і потекла по щоці. Не в змозі більше стримуватися, жінка готова була розридатися.
– Іро, піди принеси воду і чистий рушник! – Поліні, яка стояла на порозі, вистачило кількох секунд, щоб оцінити ситуацію.
Миттю з нерозлучної подруги вона перетворилася на вимогливого, досвідченого і рішучого лікаря. Приголомшена різким тоном, Ірина мовчки підкорилася. Поліна підійшла до ліжка, доторкнулася рукою до чола хворої, оглянула рот, груди, пульсуючий живіт та статеві органи.
– Прийдеться народжувати зараз, Марусю, – ласкаво, але впевнено і з нажимом сказала акушерка. – Я знаю, тобі боляче і сили покидають тебе. Але я дам тобі ліки, які додадуть сил. Нічого не бійся. Я приймала і складніші пологи.
До кімнати зайшла Ірина.
– Марія народжуватиме: тиф спровокував передчасні пологи, – безапеляційно заявила Поля, суворо дивлячись на розгублену подругу, що застигла з тазом у руках та рушником на плечі. – Зупинити процес уже неможливо: розпочалися перейми. Так що візьми себе в руки і допомагай нам з Марією. Я думаю, у нас є півгодини на підготовку. Мені потрібні чисті простирадла, марля, ганчірки, клейонка, багато кип’яченої води, спирт або хоча б міцний самогон. Біжи збирай все це, а я спробую зняти тифозний жар водними компресами і підготую інструменти.
Отримавши чіткий план дій, Ірина приступила до його реалізації. Впевненість подруги вселила в неї віру в благополучний результат.
Тим часом Поля намочила рушник і поклала його на чоло Марії. Вона розвела в ложці води настоянку, що стимулює родову діяльність, і змусила породіллю випити. Клейонка та простирадла були постелені на підлогу, куди згодом перетягли Марію. Потім акушерка помістила мокрі ганчірки на всі доступні частини тіла. Таким чином до моменту перших потуг температуру вдалося трохи збити, що надало організму хоч якийсь запас міцності у протистоянні родовому стресу.
– Віддайся цілком тим позивам, які посилатиме твій організм, – наставляла Марію акушерка. – Не протився потугам – здавлюючому болю в животі, – а постарайся всіма силами спочатку включитися в цей біль, злитися з ним, а злившись, посилити і виштовхнути його назовні. Ти дуже слабка, тому потрібно спробувати народити дитину якнайшвидше, з першими добрими потугами, поки в тебе ще є сили. Плід недоношений, а отже, маленький, і я вважаю, що ти зможеш. Поки що все йде нормально, але ти маєш постаратися. Ну, з Богом!
– Мамо! Мамо! Мамочко! – крики породіллі під час чергових потуг, здавалося, ось-ось зруйнують стіни хлипкої оселі.
– Дихай частіше, а коли знову підуть перейми,  постарайся м’язами живота посилити родову діяльність, оправитись – і ти відчуєш, що біль ослабне, – Поліна вкотре наставляла Марію у перерві між потугами.
Їй вторила й Ірина:
– Пірнай у середину болю і допомагай йому! Спорожнюй все всередині! Тужся! Роби те, що хочеться. Так тобі буде легше.
Ірина з силою стиснула дочкину руку.
Марія, яка беззавітно любила свою матір, звикла довіряти їй у всьому. І зараз вона знову повністю ввірила себе її діям та порадам. Дочекавшись нового лавиноподібного наростання сутичок, породілля зробила над собою зусилля і віддалася болю, що множився, усіма силами свого ослаблого тіла намагаючись довести його до несамовитості. І – о диво: їй справді полегшало. Жінка з подивом виявила, що тепер вона може управляти процесом.
Ще кілька разів Марія повторювала одного разу успішно намацану процедуру і з кожним разом впевненість у благополучному результаті все більше вселялася в неї. Нарешті чергова потуга закінчилася якимось незрозумілим відчуттям порожнечі. А через деякий час слабкий, але наполегливий крик немовляти оголосив про народження нової людини.
Незабаром Марії показали сина. Він уже не плакав. Дитина була малесенька, квола, вся зморщена. Але жваві очі хлопчика весь час уперто бігали в різні сторони, ніби намагаючись якнайшвидше роздивитися цей новий для нього, такий величезний і прекрасний світ.
– Ти молодчина, Марусю! У тебе син! Ти молодчина! – Ірина радісно цілувала руку доньки. – Тепер все буде гаразд. Тепер все буде гаразд.
Побачивши свого малюка, Марія відчула полегшення. Їй захотілося швидше взяти його на руки, притиснути до грудей. Але дитину забрали.
Після завершення всіх необхідних процедур Поліна відвела подругу убік і прошепотіла:
– Годувати грудьми небезпечно: малюк може заразитися тифом. Але дитина семимісячна, слабка, і якщо не дати їй зараз молозива, боюся, вона не виживе. Попередня породілля народила тиждень тому, і молозива у неї вже нема. Я вважаю, треба ризикнути і дати пацанові грудь: новонароджені заражаються від хворих матерів приблизно в третині випадків.
Ірина глянула на онука, що лежав у неї на руках. Той безладно смикав ручками й ніжками, а потім невміло посміхнувся.
– На все воля божа, – сказала вона жорстко. – Дитина має смоктати материнське молоко.
Коли оброблену спиртом грудь дали малюкові, виявилося, що його ротик занадто малий, щоб вмістити сосок. На щастя, сосок другої груді був менший, і хлопчик діловито взявся його смоктати.
Притиснувши до грудей плоть від своєї плоті, відчувши приємні смоктальні рухи синочка, Марія звідала почуття ейфорії. Страшна хвороба відсунулась убік, поступившись дорогою щастю материнства.
Ні Марія, ні немовля нічого не знали про потенційну небезпеку зараження. Вони просто виконували закладену природою процедуру. А Ірина залишок дня провела в молитвах, просячи Господа тепер уже про спасіння двох душ – дочки та онука.