РОЗДІЛ 6

Страх хоче, щоб його відчували.

Зіславшись на головну біль та недомагання покидаю цей театр абсурду під назвою прийом важливого гостя. Сидячи у своїй кімнаті намагаються зосередитися на курсовій роботі та думки все повертається до нього. Я не можу передбачити його наступний крок і це вибиває твердий грунт з-під ніг. А найбільше непокоїть те, що він втягнув у цю гру мою сім'ю. Напевне, таки я доведеться розповісти правду аби вберегти сестру. Тільки я навіть не уявляю як.

Нарешті вхідні двері гримнули і я можу відпустити внутрішню напругу.  Лягаю під ковдру аби дати відпочити мізкам, але тут заходить мама. Щось у її погляді мені не подобається.

- Ти як? – запитує скоріш для того аби почати розмову.

- Добре. – відповідаю піднімаючись, а вона сідає поруч.

- Цей Всеволод дуже приємний чоловік. І вони з Настею прекрасна пара. – мені здається чи я чую докір у її голосі?

- Матусю... –  глибоко вдихаю. –  Він не той, за кого себе видає. Ти просто не бачиш.

- Бачу. – різко відрізує. – Я чудово бачила, як ти з ним кокетувала у коридорі. Насті я нічого не скажу, аби руйнувати ваші відносини. А тобі повинно бути соромно! Вона любить тебе як сестру! – жінка піднімається і прямує до виходу.

Я підхоплююся і перегороджаю їй шлях.

- Матусю, послухай мене будь ласка. – беру її за руку аби зосередити увагу на своїх словах. – Він страшна людина.  Про нього ходить дуже багато слухів. – швидко випалюю і наважуюся сказати найстрашніше. Жодна душа не знає, як в цю мить палає моє серце. – У ту ніч, коли я підміняла Машу, вечірка була в його будинку. І…  – рахую до трьох. – Він мене мало не згвалтував.

- Що?! – вигукує мама хапаючись за серце?

- Так. – відчуваю, як мої щоки палають пекельним вогнем. –  Перед тим, як їхати додому, я понесла у його спальню шампанське з фруктами. А він схопив мене і…

- Зачекай… чекай. – матір відгороджує мене від себе. –  То ти сама до нього пішла посеред ночі?!

 - Так. Тобто ні. Ти не так зрозуміла, я...

- Замовкни! Не думала, що в тобі стільки заздрості аби очорнити людину. Тобі просто прикро, що він обрав Настю!

Мам... – трум обличчя руками.

- Ти мене розчарувала, Анно.

Відмахується від мене наче від надоїдливої мухи і йде геть. Гарячі сльози наповнюють очі і не зустрівши опору вириваються на волю. Стає нестерпно боляче, що вона повірила малознайомому чоловіку, а не майже рідній доньці. Я ще жодного разу не обманула їх… та нажаль зло часто бреше набагато переконливіше за правду. Та й вона мало кому подобається. Потрібна мужність аби її проголошувати і сила духу аби приймати.

Уже по опівночі, а я досі не можу заснути. Поговорила з подругою і вкотре почула від неї, що ми боремося не проти тіла і крові, а проти духів зла, котрі змушують людей чинити несправедливо. За своєю природою ми маємо схильність лише до тих чи інших талантів, але і до гріхів та пороків. Скажімо, надмірного гніву, контролю, грошолюбства чи пристрасності. Якщо ти не будеш їх приборкувати, то вони управлятимуть тобою. Тому з важким серцем я вже ж намагаюся пробачити мачуху. Вона не винна в тому, що не здатна зрозуміти мене. Хоча і несе відповідальність за те, що не намагається.

Здається я уже спіймала сон за пухнастий хвіст, як знову його сполохало жужання телефона. Нове повідомлення з невідомого номеру змушує заскреготати зубами.

«Нам треба поговорити. Спускайся. Інакше я піднімлюся до тебе. P.S. Не бійся, чіплятися з непристойними пропозиціями не буду. Даю слово. Можеш взяти з собою пляшку з шампанським для страховки. )))))».

Отак тонко натякнув хто він, аби я часом не переплутала. Виходжу на балкон і бачу темно-синє спортивне bentley. Піднімає голову і махає мені рукою. По тілу пробігає холодна хвиля, а у скронях клітини грають у дзвони.

Прибігаю до внутрішньої молитви, бо розумію, що він розклав карти так аби відрізати мені будь-який шлях відступу. Збираю не акуратний пучок на голові, одягаю старі джинси, широку безфоремну сорочку і старий светр. Жахливо звісно, але це щоб не викликати у нього жодних непотрібних фантазій. І обережно, наче злодій вибігаю з дому.

- Гарно виглядаєш. – проходить по мені лінивим поглядом сидячи на капоті автівки.

Мимоволі помічаю, що він змінив смокінг на світлі джинси, сорочку і шкіряну курточку. Я ж біля нього більше схожа на бездомного попрохайку.

-  Сідай. – відкриває дверцята авто, але я падаю на лавку.

- Оk. – примощується поруч. – А вже зранку весь дім буде гомоніти, що ти відбила у сестри кавалера.

Підхоплююся, наче мене щось вжалило у м'яке місце та відкриваю рот аби обурливо заявити, що не вестимуся на його маніпуляції. Однак в той же час розумію, що він правий. Якщо нас побачать, то обов'язково донесуть рідним. А ще гірше, може прокинутися батько. Тоді він нізащо не повірить моїм виправданням. Зі злості тупаю ногою, як маленька дитина і самостійно сідаю в авто.

- Мені ще довго чекати? – визираю на чоловіка, який здається навіть не збирається підніматися з лавки.

- Якби це собі дозволив хтось інший… – зітхає наче бореться із самим собою.

Ми мчимо по пустих нічних вулицях на шаленій швидкості майже 200 км за годину. Схопившись за власне крісло я кричу, щоб він схаменувся і уповільнився. Але чоловік наче навіжений сміється, явно отримуючи задоволення. Двічі ми були на волосах від смерті та його це зовсім не колише. Складається враження, що він сам її шукає. Заграє…  напевно думає, що вона звільрить його. Наївний. 

Не минуло і п'яти хвилин, котрі здалися мені вічністю, як ми зупиняємося в одному з найпрестижніших районів міста, біля блакитноокого хмарочоса. Досі не можу відійти, адже мене злегка укачало і голова паморочиться.

- Не сподобалося? – повертає до мене голову важко дихаючи. –  Жаль. Я старався.

- Я ще хочу жити. – відстібаю ремінь безпеки, що не дає мені нормально вдихнути.

- Щаслива. –  промовляє із надзвичайною важкістю в голосі.