РОЗДІЛ 5

Зізнаюся, я заздрю планетам: вони мають свої орбіти і ніщо не стає їм на дорозі. Тоді, як я на своїй скрізь і завжди стрічаю людину.

 (М. Коцюбинський «Іntermezzo»)

- Аня… - крізь пелену густої дрімоти проривається голос, що змушує мене вмить розплющити очі.

Він! Різко підіймаються та боляче вдаряюся головою об спинку.

- З тобою проблем більше ніж задоволення. – простягає мені склянку з водою.

Вагаюся чи брати, адже у неї  може бути щось підсипане. Закочує очі, цокає язиком і трохи відпиває сам. Опісля витягує з шафи нову пляшку і відкорковує при мені. Оцю приймаю без вагань і висушую майже до дна.

- Ти зовсім мені не довіряєш? – піднімає брови. – А знаєш, навіть якось образливо. Я все-таки я тебе врятував закидає ногу на ногу блукаючи по мені лінивим поглядом.

- Дияволу вірити не можна. Він є батьком брехні і нічого доброго не робить. – невідомо звідки з'являється внутрішня сила, хоть тіло і в'яле.

- Вражає. – легко посміхається. – Взагалі, мене у вузьких колах називають Stone. Але твій варіант мені подобається більше.

- Я говорю не про тебе, а того, кому ти поклоняєшся, кому вручив своє життя і дозволяєш собою маніпулювати. Він твоїми руками зруйнує все навколо, а потім і тебе.

В в наступну мить чоловік звіріє і гамма люті проноситься по обличчі. Перекидує стілець хапаючи мене за горло.

- Я не маріонетка і мною не може керувати жодна сила! – шипить мені прямо в губи. – Я сам собі господар і маю достатнього мужності аби не вірити у всі ці казки про Бога і впалих ангелів.

Стукає його по руці по руці бо дихати стає все важче. Наче отямившись відпускає проте продовжує написати наді мною.

- А де був твій Бог, коли якась мерзота підсипала тобі в сік наркотик, що міг убити слона?! Я ж міг кинути тебе подихати прямо там. – пропікає мене нелюдським поглядом.

- Не міг. – спокійно відповідаю  кашляючи. – Тому що коли Бог наказує, підкоряється навіть сатана.

Знову лягаю намагаючись привести дихання у норму. Чоловік випрямлюється і помічаю, що в ньому щось відбувається. Погляд наче прояснюється позбуваючись темного диму.

- Можеш дати мені телефон? Я мушу батьків попередити. – мій голос стає лагідним і навііть привітним.

Проте розумію, що за вікном глибока ніч і вони напевно хвилюються.

- Вони вже були тут. – скупо відповідає стоячи до мене спиною. –  Я сказав, що ми посперечалися в салоні. Наздогнав тебе на вулиці, де тобі раптом стало погано. Доречі, вони думають що це просто харчове отруєння.

- Дякую. – тихо промовляю і не впевнена, що він мене почув.

- Кому ти перейшла дорогу? – підходить ближче до ліжка я напружуюся хоча намагаюся цього не показати.

- В даний час Ви знаєте про мене навіть більше ніж я сама.

Ствердно киває.

- Тоді залишається лише одне... –  вдумливо промовляє.

- Що? – заглядаю його обличчя.

Зараз він нагадує абсолютно нормально людину.

- Спи. – різко відповідає. –  Завтра тебе випишуть.

Швидко іде геть закривши за собою двері. Голова гуде від кількості думок та я знаю лише один спосіб їх впорядкувати. Молитва. Не просте промовляння слів, а справжня розмова з Ісусом. Він живий і реальніший за будь-яку реальність. Завжди поруч та хоче з нами щирих відносин, як з найкращим другом. Коли ми відмовляємося від нездорового контролю над усіма процесами, а довіряємо це Йому, Він все влаштовує якнайкраще. І навіть зараз я вірю, що ця ситуація має якусь мету, просто поки не розумію. Та в цьому і сутність християнства: довіряти, навіть коли не дійсність розходиться з логікою. Як маленька дитина, що іде за руку з мамою невідомо куди, але все одно спокійна, бо мамою не страшно.

Два молодих чоловіків сидять один навпроти одного посеред просторової квартири. Один із них щось зосереджено шукає в телефоні, а інший повільно випускає клубки дим з рота.

- Знайшов що-небудь? – чоловік у захмарно дорогому костюмі проводить рукою по волоссі і кладе велику кубинську цигарку на стіл запиваючи віскі.

- Її життя чисте. Вона не помічена ні в чому, що могло послужити причиною прибрати. – поправляє непомітний навушник у вусі. – Думаю, дошкулити хочуть тобі.

- Яким чином? Вона мені не дівчина, навіть не коханка. Нас нічого не пов'язує. – знімає піджак та розстібає верхні ґудзики.

- Шукати треба серед своїх, хто в курсі тієї ночі. Адже недарма її отруїли при тобі. Хоча набагато простіше було це зробити в інший час. Тим паче я не вірю в казку Григорія про «випадково переплутав». Якби ти її тоді... – на секунду зупиняється. – Наслідки були б плачевні.

- Може ти і правий. Перевір його ще раз. Але цього разу дій за власним розсудом, жодних обмежень. – допиває келих і наливає ще один.

- Ти б зав'язував. Завтра важлива зустріч із Ходорівським. Новий товар прибув, він обіцяє, що там є доволі свіжі екземпляри. – високий, спотривної зовнішності хлопець піднімається прямуючи до дверей. На сьогодні його місія тут виконана.  А в няньки начальнику він не наймався. Хоче труїти своє життя, нехай.

- Ти віриш у Бога? – здається він зовсім не чув співрозмовника.

- Що? – зупиняється біля дверей.

- Ну, віриш, що Бог існує? Створив нас, Адам і Єва, і все таке…

- Ммммм…зрозуміло, звідки вітер хмари гонить. Слухай, відпусти це дівча. Шкода буде, якщо зламаєш. Так буде спокійніше і її, і нам.

- Я подумаю. – відповідає той і витягнувши з пакетика таблетку закидає в рот. – Виклич до мене Марину

- Так ти довго не про тягнеш… - його друг зі смутком спостерігає за цією плачевною картиною.

- А навіщо це життя, якщо в ньому і так немає жодної радості?

- Якщо шукати радість у зовнішніх речах, то ніколи не знайдеш. Її треба віднайти у собі. – важко зітхає охоронець.

У свій час він намагався витягнути начальника з цієї гнилі, але неможливо врятувати того, хто цього не бажає.