РОЗДІЛ 3

 Хижак завжди дивиться прямо. Жертва – по боках.

Наче в уповільнений зйомці спостерігаю за тим, як його вуста розтягаються в порочній посмішці, від якої у моїх жилах стине кров. Роблю крок назад. Ще один. Розвертаюся і зриваючись біжу по сходах, хоча світ перед очима розпливається. Вилітаю на вулицю роззираюсь навколо і помічаю через скляну вітрину, що він мене наздоганяє. Розум знову намагається полонити темнота повертаючи у ту ніч. Не віддаючи звіту за свої дії кидаюся вперед через широку вулицю із швидким рухом. Не бачу ні автівок, ні світлофорів,  тільки їхнє гудіння доноситься наче з-під землі. Озираюся в пошуках лише одного обличчя і раптом падаю від різкого удару в спину. В цю мить позаду проноситься вантажівка. Долоні печуть та я майже не відчуваю цього, перебуваючи під хвилею адреналіну.

- Дурепа! Ідіотка ненормальна! – знайомий хриплий голос звучить збоку пробираючи до мурашок.

Повертаю голову і бачу, що він піднімається обтрушуючи зелені коліна світлих штанів.  Прилив адреналіну змушує підхопити та послизнувшись знову приземляются на дупу. Він нависає наді мною наче смертельний вирок і все, що можу це закрити обличчя руками та залепетати під впливом страху:

- Не треба… будь-ласка, не треба. – суцільна мряка застилає свідомість заважаючи навіть дихати.

- Отямся! – хапає за плечі і добрячек струшує змушуючи подивитися на нього.

Дотики огидно жалять немов кропива та я терплю відкриваючи очі.

- Я не збираюся нічого з тобою . – тон стає більш спокійним. – Просто хочу поговорити. В скількох метрах від нас є кав'ярня.

Допомагає мені піднятися і я покірно іду розуміючи, що інакше він від мене не відчепиться. Перша хвиля страху відступає, як тільки сідаємо за столик. Людей тут практично немає оскільки всі на літній терасі та присутність офіціанта і бариста частково заспокоює. Він замовляє найдорожче віски а я розглядаю його вже більше менше свідомим поглядом. Молодий, не більше тридцяти. Спортивний та не перекачаний. А обличчя немов окремий вид мистецтва. Про незвичайно привабливі очі притягуючого кольору металу, обрамлені густими чорними віями я уже сказала. Середньої довжини каштанове волосся завиваєтьсяся легкими прядками, які падають йому на чоло.   Акуратна борода на фоні якої виділяються пухкі вуста, яскраво виражені широкі вилиці і ніс з горбинкою. Незважаючи на те, що його вигляд паралізує мене страхом, а запах викликає прилив нудоти, змушена визнати, що за сучасними стандартами він доволі гарний. Навіть занадто. Як персонаж Доріана Грея: наскільки привабливий зовні, настільки жахливий всередині. Чудовисько під маскою кіногероя. Перевертень. Демон. Пустий холодний камінь. Відпиває із квадратного келиха і кривиться прикладаючи пляшку до скроні. Пригадую, що у нього струс мозку та сказати ні слова не можу.

- Ти боїшся мене настільки, що готова була кинутися під автівку!? – констатує зітхаючи і тут до мене доходить, що він врятував мене від неминучої зустрічі з вантажівкою.

Хочу подякувати, але не можу навіть відкрити рот. Просто сиджу опустивши погляд у мутну рідину, келих з якою він мені підсунув.

- Те, що сталося... – продовжує так і не дочекавшись від мене відповіді. – Чи НЕ сталося. Було помилкою. Тебе просто переплутали.

Витягає з кишені штанів складений удвоє чорний конверт і простягає мені. Заглядаю і бачу там багато американських купюр.

- Це компенсація. – пояснює хоча я і так чудово розумію, що це плата за мовчання.

На коротку мить підіймаю очі і відразу відвертаюся до вікна, бо його ціпки погляд пробирає до кісток.

- Не хочеш запитати, як я себе почуваю? – здається його замовляє подібний односторонній діалог. – Голова трохи болить. У тебе важкий удар.

Жодним чином не реагую на його слова продовжуючи молити Бога аби він мене відпустив.

- Цікавий ти співрозмовник... – видихає нервово барабанячи пальцями по столі. – Бери гроші і вали звідси.

Здивовано повертаю голову  впираючись в нього несміливим поглядом. Невже?

- Швидко! – рявкає і я підхоплююся поки я не передумав.

Тремтячими руками беру конверт і вибігаю з кав'ярні.

- Обережно на дорозі. – летить у спину та я біжу не озираючись.

Спокійно видихнути можу тільки коли сідаю на диванчик у салоні. До мене відразу підлітає схвильована Маша.

- Це був він. – шепочу і вона розуміє без пояснень.

Сльози вириваються на волю і подруга міцно обіймає мене. Через кілька хвилин у повітрі дзвенить чайник, що закипів. Витирають обличчя беручи від дівчини гарячу чашку.

- Анно! – до нас виходить хазяйка. – Хто був той приємний молодик?

- Друг відповідає замість мене подруга.

- Ти повинна засвоїти, що таких клієнтів упускати не можна. Іншого разу вмов його на стрижку. Зрозуміла?

Я лише легко кивають сподіваючись, що іншого разу не буде.

- Що з тобою? – запитує  жінка поправляючи розкішне чорне волосся укладене легкою хвилею.

- Здається у неї піднялася температура. Напевно простила. – вкотре кидає рятівне коло Маша.

- Що? – кривиться та. – Так, швидко додому. Не розноси мені тут бацили. Киш.

Додому повертаються пішим ходом. Це займає більше години, зате є можливість заспокоїтися у молитві. Сідаю на новеньку лавку біля сірого будинку котрий щоночі бачить у своїх снах блакитні хмарочоси. З кишені темного попередника випадає конверт і я беруся рахувати зелені папірці. Сто тисяч. Заходжуся кашлем, наче вони мене стали у горлі.  От у скільки він оцінив мовчання власної совісті. Скільки коштує спокій. Хто ж він, якщо так легко розлучився зі значною сумою. Я чудово розумію, що в поліцію навіть немає сенсу звертатися. Тільки, що робити з грошима? Піднімаю голову до неба і відповідь проходить в ту ж мить. Теплий вітер ніби чиясь лагідна долоня торкається мого обличчя, як підтвердження, що я все правильно зрозуміла. А від страху залишаються лише відголоски. Який же ти чудовий наш Небесний Отче. У руках вібрує телефон і обережно піднімаю слухавку від невідомого абонента.