РОЗДІЛ 2

Діамант неможливо відполірувати без тертя.

- Де ти була? Чому не відповідала на дзвінки? – на мене відразу не літає мачуха.

- Ти ж знаєш, я підміняла Машу. Загубила телефон. А вночі не хотіла вас турбувати, тому залишилася в неї.

- А може ти залишилося не в Марії, а в Петі? Настя сказала, ви ходила з ним на побаченні.

- Мамо…

- Не думала, що доживу до такого. – сідає на ліжко прикладаючи руку до чола.

- Ми з ним просто друзі. – намагаюся донести їй правду.  

- Принеси мені пити, здається тиск піпіднімається

Набираю склянку води кладу кусень лимону і подаю матері. Та вона окрім склянки зачіпає пальцями мій шарф і той падає.

- Що це? – уважно розглядає сліди на шиї. – Засоси? Анно!

- Ти не так зрозуміла. Я…

Дзвінкий пекучий ляпас прилітає по моїй щоці.

- Я годувала тебе, шкодувала, берегла як рідну дитину, від Настя відбирала і тобі віддавала… А ти як мені відплатила?! Лицемірка! У церкві не знамо яку святу корчиш, а насправді шльондра!

Відвертаючись прикриваю обличчя руками. Колючі слова б'ють набагато сильніше ніж долоня. Мені дуже хочеться розказати їй правду та я навіть не уявляю як…

- Отже так. Більше з тобою нянькатися я не буду. Тепер твій маршрут університет – робота – дім. Жодних подружок і хлопців. Батькові на очі не попадайся, не вистачало, щоб він через тебе зліг.

Виходить гучно гримнувши дверима. До нестями хочеться закричати вслід, що вона не права! Що я все знаю і розумію! Що мені двадцять один і вона не має права так поводитися зі мною! Та просто повільно сідаю на підлогу ховаючи голову під подушку. Навіть не спробувала вислухати чи зрозуміти, а одразу винеслп вирок. Причому найсуворіший… батько одружився на ній через рік після смерті мами. Він дуже переживав і хотів щоб у мене була сім'я. А поруч жінка з якою б я могла ділитися найсокровеннішим. Тамара ходила з нами в одну церкву, завжди ревно стояла на молитві. І навіть безплатно прибирала у храмі. Її чоловік давно помер, тому тато вирішив, що це найкраща кандидатура. У неї була донька – Настя, котра мала стати мені сестрою. Взагалі, вони чудові. Просто, як і кожен боряться зі своїми демонами. Напевно мачуха відчуває за мене велику відповідальність тому і реагує так гостро. Це вперше за багато років вона мене вдарила.

Я мовчки проковтую всі образи усвідомлюючи, що не зможу розповісти їм правди. Хай буде так…

Збираю речі і відправляюся в  університет. Навряд чи зможу нормально засвоювати інформацію, але дома залишатися теж не варіант. Проїзд у переповненій маршрутці стає для мене справжнім випробуванням. Випадкові чи вимушені дотики викликають приступи страху та нудоти. Відволіктися допомагає лише безустанна молитва на вервиці, котру я не випускаю з рук.

Мій образ серед одногрупників викликає цікаві погляди та незручних питань вдається уникнути посилаючись на погане самопочуття. Відносини з ними у мене були доволі привітні, хоча і особливо близької дружби нізким не водила. Одні домене тягнулися, інші вважали дивакуватою, а решті просто було байдуже.  Одягалася я доволі просто, без вичурності, проте зі своїм стилем. Майже не фарбувалася і не ходила в нічні клуби. 

Без десяти хвилин перша вже сиджу у затишному кафе в центрі міста. Особливих ілюзій не плекаю, що мій рятівник появиться та все одно чекаю. Навіть на останню пару не пішла. Насправді, я дуже боюся того, що вбила чоловіка. Яким би він не був…

Офіціант приносить чай і глянувши у його бурштинову глибінь знову повертаюся думками до вчорашнього вечора. Намагаюся пригадати деталі аби знайти хоч якесь логічне пояснення, або зачіпку. За тим навіть не помічаю, як навпроти сідає молодик.

- Привіт. – здригаюся від його . -  Виглядаєш значно краще.

- Привіт. – судомно видихаю. –Я рада, що ти прийшов.

Перехід на «ти» дається напрочуд легко і майже непомітно. Він замовляє каву по-турецьки та переводить на мене серйозний погляд.

- Не знаю потішить тебе це чи ні… але він живий. Легкий струс мозку.

Закриваю очі і дякую Господу.

- Ааааа… звідки…

- В тому районі закрита вечірка була лише в одному домі, де охоронцем працює мій знайомий. І за певну винагороду надав інформацію. Ти хоч знаєш, хто там хазяїн? – я негативно хитаю головою. –  Всеволод Острозький, кличка Stone. Власник мережі готелів, відпочинкових комплексів і нічних клубів. До речі це ти його по голові…

Сьорбаю чаю навіть не відчуваючи, як напій опікає язика.

- У мене для тебе дещо. – посміхається і ставить на стіл мій смартфон.

На радощах підстрибую і легко обіймаючи хлопця швидко цілую в щоку. Порив швидко вщухає та мені стає ніяково. Як і йому. Напевно. Збентежена повертався на місці і запитую де він його знайшов.

- Охоронець продав. Напевно вирішив, що це когось із гостей і захотів підзаробити.

Вмить спалахую відчуттям незручності, адже малознайома людина зробила для мене стільки всього. Виймаю гаманець аби хоч щось повернути та він зупиняє мене одним поглядом.

- Хто я по-твоєму аби брати гроші з дівчини, котру мало не згвалтували?

Відвертаюся і клубок знову підступає до горла.

- Щодо цього інциденту… -прочищує горло після затяжної гримучої паузи. – Хто тебе відправив до Острозького?

- Я… я не знаю. Здається це дворецький… чи домоуправитель… Григорій. А що?

- Справа в тому, що такі вечірки зазвичай обслуговують дівчата… так би мовити, спеціального призначення.

- Повії. – уточнюю про всяк випадок.

- В цілому так. Тільки вони мають спеціальні навики і ознайомлені з протоколом. Коротше кажучи, елітні повії. Щоб ти розуміла, конкурс  туди больший ніж в Києво-Могилянку.  

- Знаєш… перед тим, як… перейти до справи, цей багатій сказав дивну фразу. Щось на кшталт того, що заплатить мені вдвічі більше, якщо я продовжу цю гру.  Тоді я не надала цим словам значення…