Розділ 19: Гра без союзників»

Сонце щойно визирнуло з-за горизонту, коли двері кімнати принца Авеля тихо прочинилися.
Усередину прослизнула струнка, темна постать юнака — швидка, мов тінь.
Він рухався з відточеною точністю, не видаючи жодного звуку.

Підійшов до вікна, легенько відтягнув штору, вдихнув свіже повітря ранку — і розвернувся.
Його пальці вже копирсались у шухлядах письмового столу, методично, уважно, з тим холодним завзяттям, яке має лише людина, що добре знає, чого шукає.
Кілька секунд потому він витягнув якийсь аркуш, з переможним виглядом підняв його до світла.

— Є, — прошепотів.
А потім, ніби навмисно, прихопив ще цілу стоску паперів — “капець яких важливих”.
Щоб, бува, у принца роботи побільшало.

Він підвівся, зібрав документи в одну руку — і раптом завмер.
Його погляд уп’явся у балдахін над ліжком.

Балдахін.
Той самий, який принц Авель ніколи не закривав. Під страхом смерті.
Через свою клаустрофобію.

Щось тут не те.
Ба більше — він був не в головних покоях, а у додатковій спальні.

Юнак насупився.
Обережно, двома пальцями, відсунув край тканини.

І застиг.

Брови його миттю злетіли догори, очі округлилися.

— Свята Елерія… — прошепотів він, коли побачив, кого саме приховував балдахін.

На білосніжних простирадлах, загорнувшись у ковдру і мирно сплячи, лежала вона.
Камілла Ервіонн.

І от що, до біса вони вчора робили...?
Хоча дивне запитання, бо я частково здогадуюся.
Чортяка... Уже сім.
Емілі казала, що приблизно в цей час вона вже давно встає...

У будь-якому разі, тут мені не варто бути.
Покликати Емілі? Ні, це буде надто підозріло. Ще й струсане язиком зайве.

Що ж…

Юнак нахилився трохи ближче, голос тихий, майже невпевнений:

— Пані… прокидайтеся.

Я не почула.

— Прокидайтеся!!!

Блін… та вона спить, як убити. Копія принца.
Тільки є один нюанс — Авеля я можу спокійно знести з ліжка, і нічого мені не буде. А от з нею — так не можна.

Він зупинився, ледь нахилившись ще трохи. Хотів почекати хвилину-другу.
Просто мовчки дивився.

І раптом щось клацнуло в голові.
Зайві думки з’явилися…
Якщо так подивитися, зацікавленість принца можна зрозуміти.
Під час страти… її холодність вражала…
Взагалі… точність і спокійність.
Не настільки злякалася, коли я ні з того ні з сього зайшов у кімнату до неї… арештував. Нічого толком не пояснив…

Хах.
Та ж Емілі на її місці вже вмерла б від паніки.
А Пані Камілла… стримана.
Дивовижно… чарівно стримана…

Він ледь-ледь торкнувся її обличчя.

— СТОП…

Юнак завмер.

— Я це думаю, коли спокійно дивлюся на сплячу дівчину????????
Це… це…

Він миттю розвернувся і пішов геть, в сторону дверей...
Але його кроки її розбудили…

Камілла поворухнулася. Спершу ледь — пальці, подих, потім повіки здригнулися, і очі повільно відкрилися, спершу розфокусовані, потім — гострі.

— Що за… — тихо видихнула вона, моргаючи від світла, і різко сіла.

Ковдра сповзла з плечей. Юнак, що саме робив вигляд, ніби йде, здригнувся.
Він обернувся — і зустрів її погляд.
Прямо. Без бар’єрів, без запитань. Лише подив і напруження, яке можна було різати ножем.

— Ви… що тут… робите? — її голос ще трохи сиплий, сонний, але вже з тою ж самою звичною холодністю, від якої в більшості людей пересихало в роті.

Юнак ковтнув.
— Я… нічого. Тобто… не зовсім нічого. — зробив крок назад, ніби дистанція могла врятувати. — Просто… хотів переконатися, що ви… живі.

— Живі? — Камілла повела бровою, і з-під ковдри визирнув стриманий, але смертельно небезпечний погляд. — А я, перепрошую, мала вигляд мертвої?

— Ні! — занадто голосно. Він миттєво знизив тон. — Тобто… я подумав, що ви, можливо… після вчорашнього…

— Після вчорашнього? — її голос став ще холодніший. — Ви маєте на увазі, що саме після вчорашнього?

І ось тут юнак остаточно здався.
Він відвів погляд, потім знову кинув короткий, винуватий погляд у її бік.

— Я, можливо, мав на увазі, що ви… затримались. У принца. — сказав майже пошепки, але в тиші кімнати це прозвучало, як удар.

Вона завмерла.
Погляд став різкий, гострий, майже небезпечний.
— Ви надто багато помічаєте для свого ранку, — кинула вона сухо, встаючи з ліжка.

Він опустив очі.
— Мабуть, так. Але надто мало розумію, пані.

Тиша.
Її рука мимохідь ковзнула до волосся, поправляючи пасмо, що впало на плече. У русі було щось ледь-ледь нервове, хоч зовні — спокій.

— Це залишиться між нами, — промовила вона коротко. — Інакше…

— Звісно, — перебив він поспіхом. — Я й сам би не повірив, якби мені хтось сказав.

Її губи сіпнулися — то був не усміх, радше попередження.

— Тим краще.

Вона обійшла його, спокійно, немов нічого не сталося, але кожен її рух був обережним, як у кішки, що вибирається з пастки. А він лишився стояти — ніби сам себе за руку зупиняв, щоб не сказати чогось зайвого.

Тільки коли двері зачинилися, він прошепотів сам собі:
— А принц… мене за це вб’є.....

***

Я йшла швидко, не думаючи. Ноги самі несли вперед. Камінь під підошвами лунав глухо — відлуння кроків, схожих на удари серця, що давно вже не знало спокою.
Коридори, арки, проміння, що влітало у вікна смугами — усе пливло перед очима. Мабуть, я виглядала спокійно. Але всередині… усередині все кипіло.

Коли вийшла у той арковий коридор, повітря ніби потепліло, а десь збоку, на площі, рознеслися голоси. Знайомі. Гострі.
— АВЕЛЕ! ЩО ТИ ТУТ ВЛАШТУВАВ! — гриміла королева.
Я застигла.
Голос її високості звучав так, наче самі стіни здригнулися.
— ВОНА НІЧОГО ПОГАНОГО ТОБІ НЕ ЗРОБИЛА! ВОНА МОЄ ЖИТТЯ ВРЯТУВАЛА! А ТИ СМІЄШ ЇЇ ПІДОЗРЮВАТИ?