Розділ 18: Допит

Я тягнув її коридором, і кожен крок, здавалося, стукав по моїх ребрах. Вона йшла поруч, але ніби й не йшла — мовчазне тіло, обличчя як мармур. За час страти я дивився на сотні облич, чув тисячі криків; її обличчя лишалося чужим, холодним. Це дратувало мене до кісток: чому вона не горить, чому всередині — ніби порожньо? І все ж… щось в її спокої робило мене неспокійним. Чому я зупинився, дивлячись на неї? Чому моє серце — тупало швидше — при кожному її подиху?

Ми пройшли під арками, по дивно знайомих коридорах, тінь на мурах вузько витягувалася під світлом факелів. Позавчора разом із Каспіаном ми знайшли їхній сховок — ту сітку шпигунів, що діяла під покровом міста. Арешти, допити: Каспіан — як кувалда. Він бив словом і болем, і один з тих, кого ми допитували, зламався за мить. Сказав, що заговор готує її батько… і потім зупинився. За його словами, про посередника, через якого передавали інформацію, ніхто не знав — крім неї. Це і було підозріло. Це і робило її цінною — і небезпечною.

Чому я її не вбиваю? Я пробував знайти відповідь у думках, як у списку виправдань: вона може знати плани ворожої країни; одна людина — легше відстежити, ніж цілу мережу; ще — політика, дивні ігри двору. Але за цими словами бриніла інша істина, чесніша і гіркіша: коли я дивився на неї під час страти, серце моє бився по-іншому. Це було слабке виправдання — і все ж воно стримало мене. Я нiколи не дозволяв собі слабкість. А тепер — вона. І думка про те, що я можу просто одним рухом упокоїти її, була одночасно привабливою й огидною.

Я зупинився перед дверима до моєї кімнати — тієї, куди рідко пускав кого-небудь. Чому обрав саме її? Не думай, прошепотів я собі. Просто виконати справу.

Двері зачинилися за нами. Світло — приглушене, жовтувате від лампи на столі. Звук кроків в коридорі загубився. Я відчинив очі на неї — вона стояла мовчки, руки опущені, погляд холодний. Ні жалості, ні страху. Ні жалю. Тільки маска, що мені не подобалася.

— Відповідай виключно на мої питання, — сказав я тихо, і в моєму голосі не було ні натяку на жарт. Закрив двері на засув. Відчуття контролю — солодке, як отрута.

Вона відступила, відступила автоматично, очі загострилися, мов у хижачки.

— Я нічого не скажу, — видавалося ледве чутно, але викликом.

Я дивився на її обличчя. Понад усе ворогові треба пам’ятати, що страх — інструмент, але не завжди дієвий із усіма. Іноді холод — гірший за страх. Я кинув:
— Та невже? Ти дійсно так думаєш? Що не скажеш? Розчарую.

Розчарування — далека загроза; ближча — дія. Я підійшов до столу, взяв стрічку; це була та сама тонка чорна стрічка, що лежала там випадково, на столі поруч зі свічкою. Відчуття шовку під пальцями було дивним — ніжне, але холодне. Я не хотів робити їй боляче, але я мав намір змусити її говорити.

Я схопив її за зап’ясток — міцно, але не так, щоб зламати кістку. Вона вирвалася кілька сантиметрів, але її обличчя залишилося кам’яним. Потім я злегка, але рішуче завалив її на ліжко. Подивіться на ручки ліжка — важкі, різьблені, холодні під моїми пальцями. Я зв’язав їй руки стрічкою, прив’язав до бильця. Стрічка скрипнула, натягнулась, і я відчув, як її серцебиття пришвидшилось. Її дихання стало частішим.

— Повторю ще раз, — вимовив я спокійно, але голос — твердо. — Ти будеш відповідати на мої питання. Інакше я…

Вона видихнула, і у голосі прозвучала гірка посмішка.
— Що — ти? — холодно спитала вона.

Я нахилився до її вуха, і в шепоті моєму була лють, що намагалася прикритися холодом:
— Вб’ю тебе. В усіх сенсах. По черзі. — зробив паузу, тоді продовжив тоном, ніби забивав цвях в її свідомість — Спочатку вб’ю морально, потім психічно, а після... — я торкнувся сукні, ніби от-от її знімлю з Камілли — А після... Вб’ю, як особистість...
Слова зависли у кімнаті. Я бачив, як в її очах пробіг страх — відтінок, ніби швидкий блиск, що одразу згас. Це мало бути залякування, але я відчував, що перебір: я сам не розумів до кінця, як дісталося мені це рішення. З одного боку — по-дитячому просте: добити і все. З іншого — який сенс у вбивстві, якщо в живій людині є більше знань, ніж у мертвій? І потім — ще один аргумент, котрий я не визнавав би при інших: коли ти гукнеш ім’я, твоє серце реагує, і це страшно. Мені — страшно.

Я не пам’ятаю, як опинилася у його кімнаті — пам’ятаю тільки, як двері зачинилися з тихим клацанням, і світ згас за останнім промінням коридору. Тихо. Тільки ледь-чутний шелест тканини й важке дихання самого себе. Повітря тут було іншим: не вулиця, не палацова зала, а місце, де слова стають гострішими й мають вагу.

Він стояв на відстані, ніби відмірюючи мене очима, і я відчувала, що кожен його крок — не крок, а рішення. Я вдихнула, роблячи себе холодною, як завжди. Холодність — моя броня. Я одягнула її миттєво, без зусиль, як давній плащ.

— Відповідай виключно на мої питання, — його голос був тихий і твердий, без натяку на жарт. Він клацнув засувом, і відчуття контролю, що розливалося по ньому, було таке солодке й одночасно огидне, що мені захотілося вдарити.

Я крокувала назад, автоматично, до ліжка. М’язи звикли слухатися. Але всередині була інша музика — ритм серця, що не підкорявся холодній масці. Я зробила вигляд, що цього не помічаю.

— Я нічого не скажу, — прошепотіла я ледве чутно, і це було викликом прямо в його тиху впевненість.

Він повів поглядом по моєму обличчю, наче вишукуючи тріщини в фарбі. Потім без зволікання підійшов до стола. Я стежила за його рукою, як за рукою мисливця, що вибирає лезо. Він узяв стрічку — тонку, чорну, холодну. Я відчула запах шовку, але вже наступної миті моє тіло підкорилося рухам, які я не вибирала сама.

— Та невже? — кинув він, повертаючись до мене. — Ти дійсно так думаєш, що мовчатимеш?

Я дивилася на нього й не моргала. Холод у мені загострювався, але поряд з ним — щось інше, невідоме; і воно сипалося по мені дрібним піском неспокою.