Розділ 17: Час для страти

Ми дійшли до дверей.
Каспіан подав короткий, ледь помітний знак — і охоронці розійшлися, як тіні. Залишили мене саму з ним. Тиша була настільки щільною, що чути було лише далекий подих вітру десь у коридорі.

— Тепер можете ставити запитання, — нарешті мовив він, спокійно, навіть занадто.

Я вдихнула.
— Що відбувається? Куди ти мене вів? І... чому? Нащо я тобі треба? Чи взагалі тобі?

Його погляд ковзнув по мені — швидко, холодно, мов оцінював предмет, а не людину.
— Відбувається? — повторив він тихо. — Справа в тому, що зараз буде одна річ, на якій ви повинні бути присутні. Обов’язково.

— Яка? — напружено перепитала я, намагаючись збагнути, що це за «одна річ», через яку мене витягли силоміць із власної кімнати.

— Страта ворогів Реанору, — промовив він, навіть не зморгнувши.
Його голос був безбарвний, наче просто констатував факт погоди.

Я сіпнулася.
Повітря стало густим, важким. Кожне слово наче різало шкіру.

— Щодо іншого… — він продовжував щось говорити, але я вже не чула.

Страта ворогів Реанору…
Якщо мене туди ведуть — значить…
Ні.
Треба повернутися до своїх навичок. До себе тієї, якою я була.

Холодність.
Витримка.
Беземоційність.

Тільки це мене зараз врятує.

Двері переді мною розчинилися, і в обличчя вдарило холодне, біле світло.
— Все, — коротко мовив Каспіан. — Час іти.

Я ступила вперед. Вулиця світилася від факелів, що палахкотіли по обидва боки площі. Повітря було свіже, але в ньому вчувався метал — запах крові, страху й диму.

Натовп.
Гомін, шепіт, нетерплячість.
Всі чекали видовища.

Я кліпнула, намагаючись звикнути до яскравості, і тоді побачила його.
На підвищенні — трохи осторонь, але так, щоб усі бачили — сидів Авель.
Відкинувшись у кріслі, з ногою, закинутою на ногу.
Його погляд — крижаний, спокійний, але гострий, мов лезо ножа. І він дивився просто на мене.

Я завмерла.
Він не кивнув, не підняв брови — лише дивився.
Так, наче я теж стою перед судом.

Він мовчки кивнув Каспіанові, і все почалося.

Глухий звук барабана.
Охоронці вивели перших трьох засуджених.
Людей, які колись були частиною того, що називали мережею.

Мене поставили збоку — досить близько, щоб бачити кожен рух, кожен подих.
І я бачила.
Бачила, як тремтять їхні руки. Як деякі ще досі вірять, що це помилка.
Як натовп, збуджений жахом і захватом, нашіптує одне й те саме:
“Зрадники. Шпигуни. Гидь.”

А Авель усе так само сидів, незворушний, і дивився вперед.
Тільки зрідка — на мене.
Мов оцінював не їхню смерть, а мою реакцію.

Він знав.
Він перевіряв.

Я змусила себе стояти рівно.
М’язи плечей боліли від напруги, але я не моргнула жодного разу.
Тільки коли меч блиснув у світлі, а натовп вибухнув схвальними вигуками, я відчула, що пальці на долонях судомно стиснулися — до болю.

Каспіан стояв поруч, непорушно, як завжди.
Але я помітила — він теж дивився не на страчених.
На мене.

Це був спектакль.
І головна роль у ньому — моя.

Меч піднімався і опускався з однаковою бездушною точністю.
Раз.
Два.
Три.

Крики зливалися в один — глухий, тваринний, як стогін землі.
Я стояла нерухомо, відчуваючи, як кожен удар віддається в грудях глухим болем.
Наче б’ють не їх — а мене.

Повітря було важке, гаряче, пересичене залізом і кіптявою факелів.
Мої пальці самі собою зімкнулися в кулак.
Не дивися.
Не показуй емоцій.
Ти сьогодні — не Камілла Ервіонн, посольна наречена, а безликий спостерігач.

Але очі все одно поверталися до тих, кого вели наступними.
До кожного з них.
Хтось падав на коліна, волав про пощаду. Хтось мовчки дивився в небо.
Один навіть засміявся — божевільно, розірвано — і його крик змішався з вигуками натовпу.

Я не знала їхніх імен.
Не знала, чи були вони справжніми ворогами Реанору, чи просто пішаками у грі.
Але кожна смерть тиснула на груди — як камінь.

Авель усе ще сидів на своєму підвищенні.
Не моргав. Не змінював виразу обличчя.
Тільки коли черговий засуджений звалився на землю, його погляд — різкий, мов крижаний ніж — ковзнув по мені.

Він дивиться. Він оцінює.
Йому потрібна моя реакція.

Я розтисла пальці — кров потекла тонкою смугою з подряпини на долоні.
Біль — ось що тримає холод у середині.
Біль — і тиша.

Коли впав дев’ятнадцятий, я вже майже не могла дихати.
Ще один — і все, я зірвуся.

І тут — голос.
Різкий, владний, який прорізав гомін натовпу, як блискавка нічну темряву:

— Досить.

Тиша.
Всі завмерли.
Навіть вітер, здавалося, на мить спинився.

— Усіх інших — заберіть назад, — коротко мовив Авель.
Його голос був рівним, але відчувалася сила, якій ніхто не посміє перечити.

Натовп зашумів, незадоволений, але ніхто не насмілився сперечатися.
Лише зітхання, шепіт, рипіння важких дверей, коли засуджених почали відводити назад.

Я стояла, мов приросла до землі.
Серце билося дико, з кожним ударом віддаючись у скронях.

Каспіана поруч уже не було.
Коли він зник? Куди?
Я навіть не помітила.

Навколо все почало розчинятися — крики, натовп, звуки металу.
Мені просто хотілося піти. Кудись подалі. В дім, у кімнату, у тишу.

Я зробила крок убік —і раптом чиясь рука міцно схопила мене за зап’ясток. Грубо, але без болю.

— Що?.. — я здригнулася. — Куди ти мене тягнеш?..

Переді мною — Авель.
Без усмішки.
З очима, в яких змішалося щось невловиме — крижана рішучість і щось інше, глибше, небезпечніше.

— Куди ти мене тягнеш?! — повторила я вже гучніше, намагаючись вирватися, але він лише сильніше стиснув руку.